Ключ 3.4.1 Вітрила

Мандрівники йшли якнайдалі. Швидко і мовчки. Тільки Горн підвивав, щоразу як бачив недосяжного птаха чи білку на дереві. Серце Ани забуло шалений ритм бійки і тепер жодне відчуття в тілі не переважало над болем. Гірська стежка пливла перед очима, звуки ззовні ледь пробивалися через неясний шум. Кожен крок вартував зусилля, проте вона не відставала.

Ден вдавав, що не помітив, коли панна вже не могла йти рівно, зберігати горду поставу. Щойно королівна уповільнила темп, він теж сповільнився, наче нічого не сталося. Мабуть, тому Ана не помічала, що ледь переставляє ноги. Вартовий подумки молив Провидиць, щоб вона зупинилась, наказала розбити табір тут, тим холодним безкомпромісним тоном. Та все залишалося незмінним. Тішило лише дзюрчання води. Річка була вже близько, вони мали б дошкандибати до неї ще до сутінків. Ден видивлявся найкоротший шлях, щоб вийти прямо до берега, коли юна панна втратила рівновагу на черговому крутому підйомі стежки.

– Перепрошую, я…

Вартовий підхопив Ану за талію і почав було вибачатися. Він знову був непристойно близько, вкотре пропонував допомогу, якої королівна ніколи від нього не прийняла б. Провина і паніка стиснули горло. Хлопець захотів забрати руку і відскочити в ту саму секунду. Несподівано, її тіло, зазвичай напнуте, мов струна арфи в бальній залі, розтануло. Денове обличчя не приховало подиву та надії. Декілька митей парубок тішився здогадками, що могло змінитися? Вона довірилася йому? Невже він заслуговує на це? Такі думки були приємні, але ніяк не вкладалися в його голові. Тому Ден нарешті осмілився подивитись на панну та поставити всі ті недовірливі питання вголос. Він мріяв побачити той впевнений погляд, а реальність лише відповіла холодним гірським вітерцем. Вартовий застиг, побачивши знесилене обличчя своєї непритомної панни.

Тепер, не пускаючи до свідомості жодної зайвої думки, Ден турботливо підняв панну та поніс далі на руках. 

“Прямо як тоді в палаці.”
“Я не маю торкатися її.”
“Вона б не дозволила цього.”
“Я почуватимуся поганцем.”

Жодна з цих тез не досягала його серця. Могла пробитися лише у викривленому вигляді, як остання: “Я почуватимуся поганцем, якщо нічого не зроблю.” Це відчувалося чимось більшим, ніж клятва тіарі Сезере. Особистішим.

Першим поривом було бігти до води так швидко, як тільки стане сил. Проте не з нею на руках. Зараз вона здавалася йому вразливою і крихкою. Наче в один момент вся її шкіра перетворилася на порцеляну. Він рухався так швидко, як міг, щоб не турбувати спокою панни. Ден був прискіпливий у кожному кроці. Кам’яні виступи стежки щоразу виглядали зрадницьки ненадійними, щоб ставати на них. Про коротший шлях довелося забути. Вартовий не міг дозволити собі й найменшого шансу на те, щоби схибити.

Горн тихо йшов слідом, лиш часом піднімаючи втомлені старечі очі на компаньйона. Собака став енергійно замітати за собою сліди хвостом лише коли його вуха спромоглися нарешті вловити шум води. Щойно побачив бурхливу течію, понісся вперед. Пес спрагло занурювався мордою у воду, так що довга шерсть навколо промокала і злипалася. Тепер його голова виглядала непропорційно маленькою.

Поки собака порскався у воді, Ден обережно поклав королівну на килимок з квітучого моху, щоб облаштувати табір. Він насамперед дістав обидві скатки похідної постелі. Одну розстелив і переніс на неї панну, а іншу згорнутою підклав їй під голову. Хлопець намочив шматок тканини і, ледь торкаючись ніжної шкіри, стирав пил та кров з обличчя панни. Обережно і прискіпливо, наче служник, який боявся пошкодити вітраж із зображенням Провидиці. 

Свіжість ріки та сирість мохового килима різко перебив солодкий запах настоянки. Медовий аромат маскував собою всі компоненти, думки про які могли бути огидні споживачеві. Панна Вівієт, яка дала Дену мішок з десятком таких настоянок у комплекті з безцінною порадою, вочевидь, знала на своєму віку чимало примх знаті та мала відповідь на кожну із них. Вартовий легко провів змоченим прозорою рідиною пензлем горизонтальну лінію на лобі панни. Лишалося тільки чекати.

Ден зібрав хмиз і розпалив багаття. Мокрий до останньої шерстинки пес приніс у зубах виловлений у річці дрючок та став вимагати уваги молодика. Той лиш посміхнувся та кинув палицю далі від вогнища, яке вже незадоволено шипіло від крапельок води, що встигли впасти зі знахідки Горна. 

Річечка швидко стікала сточеним століттями камінням, не затримуючись і на секунду. Дену в очі впала рибина, що безуспішно ховалася за каменем прямо біля берега. За час служби на півночі він не куштував гарної риби. Дикість якась. Його рідне Арахо, як і інші південні міста, жило риболовлею. Навколо величезних міст лише нескінченні води. Всім відома і водночас таємнича блакить ховала в собі ціле різноманіття істот і рослин, на яких і базувалась місцева кулінарія. Там не було вигадливих овочів чи жорсткого волокнистого м’яса, до яких звикли люди півночі. 

Рибалки Арахо мали безліч способів спіймати рибу чи іншу погань. І жоден з них не підходив для річечки глибиною по щиколотку. Хтось розповідав йому, що можна спіймати таку рибину руками. 

***

Вже стемніло. Горн активно стрибав навколо і безжально лякав рибу, яку за ці години Ден зміг хіба що погладити. Мокрий до нитки, голодний і втомлений, він сів на камінь і прибрав волосся, що неприємно налипло на обличчя. Собака продовжував гратися. Панна ніяк не прокидалася, хоча її дихання було вже чутним і рівним. 

“Кляті Провидицями північні річки” – від роздратування промайнуло в його голові.