До свічки. До кафе. До всіх.
До свічки. До кафе. До всіх. — Два місяці, які він нікому не показував.
МІСЯЦЬ ПЕРШИЙ. ТИЖДЕНЬ ПЕРШИЙ.
Гаро ходить містом. Парки, вулиці, зупинки. Підходить до людей.
Говорить. Це не агресивно — він не продає. Просто говорить. Питає.
Слухає.
Блокнот. Кожен день — нові імена. Нові відмови.
БЛОКНОТ, ДЕНЬ 4: Чоловік на лавці. 45 років. Читав газету. Я сказав — є ідея зібрати людей, які думають про спільноту. Він подивився і сказав: «Я думав про це двадцять років. Нічого не змінюється. Навіщо?» Пішов. Газету залишив.
ТИЖДЕНЬ ДРУГИЙ. ДВАДЦЯТЬ ВІДМОВ.
Різні люди. Різні способи сказати ні.
СТУДЕНТКА, 20: Цікаво, але зараз немає часу. Напиши в інста.
ЧОЛОВІК, 50: Я вже в трьох організаціях. Більше не беру.
ЖІНКА, 35: (не зупиняється. Просто проходить. Гаро ще не закінчив речення.)
ХЛОПЕЦЬ, 22: Окей, кидай посилання. (Посилання прочитав. Не відповів.)
ПЕНСІОНЕР: Ми вже пробували таке в дев'яностих. Знаєш, чим скінчилось?
ДІВЧИНА, 28: Звучить круто! (Пауза.) Але мені потрібно подумати.
(Більше не відповідала.)
БЛОКНОТ, ДЕНЬ 11: Я починаю помічати патерн. Люди слухають перші тридцять секунд. Потім щось закривається в очах. Як ставня. Не агресія — просто їх вже немає в розмові. Вони ще стоять, але вже пішли. Що відбувається в ці тридцять секунд? Що я роблю не так?
ТИЖДЕНЬ ТРЕТІЙ. ПЕРШЕ «ТАК».
Олег. 31 рік. Програміст. Зустрілись в кав'ярні — він сам запропонував. Годину говорили. Він розумів кожне слово. Задавав точні питання. Сказав — я в. Коли зустріч?
Гаро написав адресу. День. Час.
Олег не прийшов.
Гаро зателефонував. Не взяв трубку.
Написав. Прочитав. Не відповів.
БЛОКНОТ, ДЕНЬ 18: Олег. Перше так. Я три дні думав про нього. Як він увійде. Що скаже. Як ми будемо будувати разом. Він не прийшов. Не зателефонував. Просто — зник. Це боляче інакше, ніж відмова. Відмова чесна. Зникнення — це щось інше. Як ти можеш дивитись людині в очі, говорити так, і потім просто не прийти? Що відбувається між так і дверима? Що вбиває рішення?
МІСЯЦЬ ПЕРШИЙ. КІНЕЦЬ. СОРОК ВІДМОВ.
Гаро сидить вдома. Блокнот відкритий. Список імен. Більшість — з позначкою: ні. Кілька — з позначкою: так, не прийшов. Одне ім'я без позначки — він ще не вирішив, як це назвати.
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС ГАРО: Сорок людей. Сорок розмов. Нуль результату. Я топ боєць. Я тренувався роками. Я знаю, що робити, коли боляче фізично — дихати, рухатись, не зупинятись. Але це інший біль. Тут не можна дихати і рухатись. Тут треба просто сидіти і дивитись на список імен і розуміти, що кожне ім'я — це людина, яка могла, але не захотіла. Або захотіла — і злякалась. І я не знаю, що гірше.
МІСЯЦЬ ДРУГИЙ. ЗЕМЛЕТРУС.
Не буквально — але так відчулось. Частина стелі в його квартирі обвалилась після дощів. Не критично — але жити не можна. Тиждень у сусіда. Потім — тимчасове житло.
Гаро думав: може, це привід. Криза — люди реагують на кризу. Він розповів кільком знайомим. Чекав.
ЗНАЙОМИЙ 1: Жах. Тримайся. (Більше нічого.)
ЗНАЙОМИЙ 2: Потрібна допомога з переїздом? (Гаро сказав так. Не прийшов.)
ЗНАЙОМИЙ 3: Я б здав квартиру, якби міг, але зараз сам ледве. Розумієш.
ЛЮДИНА З МЕРЕЖІ: Ой жах підписуйся на мій канал там є поради як впоратись з труднощами.
БЛОКНОТ, ДЕНЬ 34: Я думав, що криза об'єднує. Що коли людині погано — інші підходять. Я бачив це в боях — коли боєць падає, секундант підбігає. Але тут ніхто не підбіг. Не тому, що погані люди. Просто — кожен у своїй клітці. Своїх проблем вистачає. Чужий біль — це ще одна вага, яку не знаєш, куди класти. Легше не брати.
МІСЯЦЬ ДРУГИЙ. П'ЯТДЕСЯТ ВІДМОВ. КРИЗА ВІРИ.
Гаро стоїть на мосту. Не для того, щоб стрибати — просто стоїть.
Дивиться на воду. Місто навколо. Люди проходять повз. Ніхто не зупиняється.
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС ГАРО: Я дивлюсь на них і думаю вперше за довго — може, я помиляюсь. Може, люди справді не можуть. Не не хочуть — не можуть. Страх зробив з них щось. Не монстрів зовні — монстрів всередині. Маленьких. Тихих. Які сидять в кожній людині і шепочуть: небезпечно. Не варто. Що ти отримаєш? Хто ці люди? Вони використають. Зрадять. Краще сам. Краще нікуди. Краще не починати.
І найстрашніше — я чую цього монстра і в собі. Вперше. Він каже: може, досить. Може, ти не той. Може, система гарна, але ти не можеш її запустити. Може — відпусти.
Гаро стоїть на мосту довго.
Потім дістає блокнот. Пише.
БЛОКНОТ, ДЕНЬ 47: Питання, яке я уникав: чому я взагалі це роблю? Не для чого — чому. Відповідь, яку я боявся знайти: бо, якщо не роблю — не знаю, хто я. Антосфера — це не проект. Це спосіб існувати. Якщо вона не працює — я не знаю, що залишається. І це страшно. Бо я будую не для людства. Я будую, щоб не розпастись сам. Це чесно? Це правда? Чи це робить все менш справжнім?
ДЕНЬ 51. НІХТО НЕ ПРИЙШОВ.
Гаро призначив зустріч. Сьоме за два місяці. Кафе. Сказав шістьом людям. Двоє сказали можливо. Четверо — так.
Гаро прийшов о сьомій. Сів. Замовив каву.
О восьмій — все ще один.
О дев'ятій — пішов.
БЛОКНОТ, ДЕНЬ 51: Ніхто. Я сидів дві години. Офіціантка дивилась на мене з жалем — чи мені здалось? Може, здалось. Я думав — може, хтось спізнюється. Може, пробки. Може, щось трапилось. О восьмій тридцять я вже знав, що ніхто не прийде. Але сидів ще тридцять хвилин. Навіщо? Не знаю. Може, щоб дати їм шанс. Може, щоб дати собі.
ДЕНЬ 55. МЕЖА.
Вранці. Гаро не встає з ліжка одразу. Лежить. Дивиться в стелю — тимчасову, чужу. Думає.
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС ГАРО: П'ятдесят п'ять розмов. П'ятдесят п'ять разів я відкривав рот і говорив про те, що вважаю важливим. П'ятдесят п'ять разів — ні. Або так і зникнення. Що гірше — не знаю вже. Я боєць. Я знаю, що таке вставати після падіння. Але там є правила — впав, встав, б'ємось далі. Тут правил немає. Тут можна вставати скільки завгодно і щоразу падати в те саме місце. В порожнечу.