7. Дзеркало.

Качелі скрипіли рівно, майже розмірено — так, як і серце, коли довго нічого не змінюється.
Він прийшов пізно, як завжди останнім часом: коли місто втомлювалось дихати, а люди згортались у домівки, залишаючи двори напівживими.
У капюшоні, з руками в кишенях, він виглядав просто ще одним перехожим. Але йшов не "кудись" — а сюди. Сюди, де два сидіння досі висіли на ланцюгах, і де він ніколи не сідав на ліву качелю. Лише на праву.
Звичка.
Симетрія.
Пам’ять.

Він сів і трохи розгойдався.
Дихнув глибше. У грудях — знайомий клубок.
Вітер шарпав край худі, ланцюги ледь поскрипували. І тоді — знайомий голос.

— Ти знову тут, — сказав він, не дивлячись.
— А ти знову вдаєш, що не радий мене бачити.
— Я не радий.

Пауза. Один гойдався — ледь, повільно, майже ліниво. Інший — сидів, не зрушуючи з місця.

— Тебе нема, — сказав нарешті. — Тож не намагайся знову вдати, ніби ти — це я.
— Я намагався, — тихо. — Авжеж, намагався. Але я — то майже ти.
— «Майже» не рятує.
— Ні. Але й не заважає.

Він уперше підняв очі. Дивився в обличчя, яке знав краще за власне. Бо колись було — другим таким самим. Не копією. Відлунням.
— Ми ж мали бути однаковими. До останньої риски на медкартці, — сказав він.
— А вийшло, що тебе залишили одного.

Тиша.

— Ти — звичка. Порожнє місце, до якого досі підсвідомо лишаю простір у розмові.
— А ще я — те, що ти не сказав. І не зміг пробачити собі.

Він скривився. Пальці зірвали шмат кори з лавки.
— Ти бісиш мене.
— І все одно приходиш.

— Пам’ятаєш, як ми гойдались тут?
— У шкільній формі, — буркнув він. — А потім — у джинсах і з подряпаними колінами.
— Ти злітав вище.
— А ти стрибав далі.
— Я боявся.
— А я — ні.
— І тому тебе нема.

— А ти залишився. Дев’ятнадцятирічний мудрагель із дурною звичкою тримати все в собі.
— Ну вибач, хтось із нас мав дорости.

Він засміявся. Раптово, хрипко. І зразу замовк.

— Я не просив тебе повертатися.
— Але ти залишив місце.
— Тільки не сьогодні…
— Сьогодні рік. Я знаю. Я ж — твій брат.

Він не відповів.

Глянув уперед — мовчки. Ледь помітно хитнувся вперед.
Потім підвівся.
Без зайвих жестів. Без прощання.

І пішов.
Повільно, згорблено. Не озираючись.

Качелі ще довго гойдались.
На лівій — нікого.
На правій — фантик від льодяника.
І його тінь — одна. Нарешті.