6. Навушники

 Вона майже пройшла повз качелі.
Сказала собі: “просто подивись”.
Але ноги самі спинилися.
А потім — сіли.
Як колись, коли він ще сміявся поруч і звав це “наша психотерапія безкоштовна”.

Тепер — річниця. Порожнє повітря. Стиснуті пальці. Серце, як вузол.

— Ну, і що це за погляд “я не реву, просто в мене алергія на спогади”? — озвався голос поруч.

Вона різко повернулась.
Він сидів на сусідній качелі.
Все той самий.
Сіра толстовка, невиправна зачіска. Усмішка — трошки з кутом, трошки хижа, але добра.

— Ти…
— Я. Давно чекаю. Навіть майже образився.
— Ти не маєш права з’являтись отак.
— О, я вже давно працюю без прав. Один спогад — і я тут. Ти сама викликала.
— Я не...
— Не бреши. Я тебе знаю. Навіть те, як ти мовчиш, — чую.

Вона дивиться. Всі емоції згорнулися в грудях — злиплись, не виводяться словами.

— Я думала, забула твій голос.
— Тобі б так не личила амнезія, чесно.
— Я… Я вчуся жити.
— Та ти завжди була трохи відмінницею. Але знаєш, що?
— Що?
— Не треба вчитися. Життя — не екзамен. Це ти мені казала, до речі. Коли я панікував через ту військову дурню.

Вона сміється.
Нарешті.
І зразу — сльози.

Він схиляє голову — лукаво.

— Тільки не плач, бо тоді я точно зникну.
— Тобі ж завжди подобалось, коли я сентиментальна.
— Подобалось — та не на людях.
— Тут нікого.
— Окрім нас. І от саме це — вже досить.

Вона дивиться на нього довго. Питає:

— Ти лишився таким же, так?
— А ти що — сподівалась, я стану крилатим інфлюенсером у небі?

Сміються обидвоє.
І мовчать.
Тиша між ними така стара і рідна, як теплий светр.

Він нахиляється трохи ближче, але не торкається. Просто так, як завжди.
Очі глибокі, хитрі, його.
— Я не буду довго. Але ти мала знати: я тут.
— Я це відчуваю.
— Я знаю, що ти сильна. Просто іноді дозволь собі бути “м’яка”.

Вона киває. І тремтить.

— І ще, — додає він, підморгуючи, — я залишив навушники. Там — плейлист. Твій. Мій. Наш. Знайдеш.

Вона різко піднімає очі — він зникає.

На качелі — навушники. Її старі. Склеєні плівкою.
У вухах одразу звучить щось, чого давно не було.

“Ти ж знаєш — я завжди повертаюсь. Просто вмію тихо.”