4. Вигадані

Іноді йому здавалось, що його не існує.

Не в буквальному сенсі — він, звісно, мав тіло, паспорт, шкарпетки. Але в метро ніхто не поступався місцем, навіть коли він згорблено стояв із двома сумками. Коли говорив у компанії — його фрази ніхто не підхоплював. А на роботі… він пішов з корпоративу на годину раніше, і ніхто, здається, не помітив.

Він не драматизував. Просто… люди не дивились йому в очі. Навіть коли він дуже хотів, щоб подивились.

Тому він почав приходити до старих качель. Там, де колись гуляв з бабусею. У тиші двору, між багатоповерхівками, ці качелі ще тримались на ланцюгах — трохи заржавілих, але на диво міцних.

Там було безлюдно. І він міг гойдатися, скільки захоче.

Це стало щоденним ритуалом. Вранці — кава, день — робота, ввечері — качелі. Він називав це “заземленням”. Бо коли світ не помічає тебе, важливо хоч іноді торкатись землі ногами.

Одного разу, прийшовши трохи раніше, він побачив, що одна з качель вже розгойдується. Хоча вітер був майже нульовий.

Спершу подумав — випадковість. Але наступного вечора знову: поки він ішов алеєю — та сама ліва качеля вже хиталась. Тихо. Рівно.

Він сів на праву. І відчув, що… не сам.

Це не був страх. Швидше — цікавість. Легка, як подих. І тоді він заговорив.

— Знаєш, — сказав у повітря, — я іноді думаю, що мене вигадали. Що я — персонаж у чиїйсь історії. Просто статист, масовка без слів.

Пауза. Скрип ланцюга.

— Але сьогодні ти мене випередила. Це значить, ти — реальна.

Качелі поруч хитались ще хвилину. Потім зупинились.

Наступного дня він знову прийшов. І знову — та сама ліва качеля вже рухалась.

Він сказав:

— Якщо ти — хтось, хто теж почувається непомітним, може, ми могли б бути помітними одне для одного. Хоча б тут.

Тиша здавалася теплою.

І так тривало днів п’ять. Він говорив. Розповідав. І щовечора знаходив на сидінні сусідньої качелі нову лінію, видряпану нігтем. Одна, потім ще одна. П’ять ліній. Потім перекреслена — шоста.
Як у в’язниці, тільки навпаки. Немов хтось вів рахунок зустрічей.

На сьомий день він прийшов раніше. Сів на лавку навпроти. Чекав. І вперше побачив її.

Дівчина. Тонка, з рудим шарфом, тримає термос, повільно гойдається. Спокійна. Непомітна, як вітер.

Він підійшов.

— Це ти?

Вона підняла очі. І, здається, вперше за багато часу хтось подивився на нього прямо. Не крізь, не повз — прямо.

— Я думала, я вигадана, — сказала. — Але ти почав говорити. І я теж стала справжньою.

Вони сіли на свої місця. І гойдалися. Тихо. Без поспіху.

Невидимі для всіх інших — але нарешті помітні одне одному.