3. Листи

Першу записку він знайшов випадково.

Був звичайний день — похмурий, вогкий, із запахом мокрого асфальту та змерзлих дерев. Він вийшов просто пройтись, без маршруту, без цілі, як це часом буває, коли в голові туман. Ноги самі привели у старий парк. Там усе ще стояли ті самі дві качелі — трохи перекошені, з ланцюгами, що скрипіли навіть від вітру.

Він сів. Хитнувся вперед-назад. У цьому було щось заспокійливе, майже медитативне. І саме тоді помітив на сусідній качелі невеликий жовтий клаптик паперу — стікер, акуратно приклеєний до металевого ланцюга. Напис було видно навіть здалеку:

«Якщо ви це читаєте — значить, ви вже теж трохи втомились. Все буде добре. Правда.»

Він не знав, кому адресована ця фраза. Але вона впала точнісінько в серце. Він не забрав стікер — залишив на місці, тільки торкнувся його пальцями. А потім повернувся додому… з дивним полегшенням у грудях.

Наступного дня він знову прийшов. Наче випадково. І знову — нова записка. Цього разу на звороті качелі, приклеєна скотчем:

«Світ трохи легший, коли в ньому є ви. Навіть якщо ви про це не здогадуєтесь.»

Він засміявся. Голосно. І вперше за довгий час — щиро. В кишені знайшов стару квитанцію, ручку — і написав:

«Твої слова — як теплий чай у сірий день. Не знаю, хто ти, але дякую.»

Склепав аркуш, приклеїв до ланцюга другої качелі — та, на якій вона писала. І пішов.

З того дня вони листувалися майже щодня.

Вона писала на стікерах і додавала дрібні малюнки: чашку з парою, вишню, хмару з усмішкою. Він — відповідав на зворотах чеків, автобусних квитках, обгортках від шоколадок. Ділились спостереженнями: як сьогодні пахне повітря, як хтось залишив у парку яблуко з укусом, як птахи сідають тільки на одну гілку, ніби домовились.

Вони не знали імен одне одного. Не питали про вік. Але він дізнався, що вона любить дощ, бо він "робить світ трохи чеснішим". А вона дізналась, що він завжди купує дві булочки — хоча живе сам.

Їхня тиша ставала звичкою. Зустрічалися очима лише з рядків. І цього їм вистачало… певний час.

Одного ранку вона залишила інший папірець. Більший, серйозніший:

«Хочеш зустрітись? Завтра, 18:00. Я принесу булочки з вишнею. Ти — будь ласка, серпанок.»

Він сміявся, коли прочитав це. Серпанок. Це було її улюблене слово. Вона колись писала: “Серпанок звучить, як поцілунок у тиші”.

Наступного дня він прийшов завчасно. Приніс у кишені серпанковий шалик — колись купив і не знав навіщо. Тепер знав. Сів. Чекав.

Час спливав, повітря хололо, небо ставало все темніше. Вже хотів піти, коли почув за спиною:

— Вона ще тепла?

Обернувся.

Дівчина в сірому пальті, з легким рум’янцем на щоках і запискою в руці. У неї були ті самі очі, які він уявляв, читаючи рядки.

«Я трохи боялась. Але ще більше — хотіла тебе побачити.»

Він простягнув їй булочку з вишнею.

— Тепла, — сказав. — Як чай у сірий день.