2. Цукерки

Качелі скрипнули, коли він сів. Повільно, обережно, ніби боявся зламати щось невидиме — або розбудити щось давно заснуле. Він був тут востаннє тридцять років тому. З нею.

Дідусь, якого звали паном Грицем, був з тих, кого діти називали чарівниками — з добрими очима, спокійними руками і кашне з вузликом "на пам’ять". Вдень він годував голубів, читав газети й бурчав на молодь, яка “вже не та”. Але щовечора — рівно о 19:15 — він ішов до парку. І сідав на качелі.

Того вечора він приніс із собою стару коробочку з цукерками. Улюблені її — молочні, м’які. Вони завжди їла першу, а гіркі залишала йому.

— Не тому що любила, — казала. — А тому що я тебе люблю більше, ніж шоколад.

І ось він знову тут. Сам. Але не зовсім.

— Ти знову без шапки, — пролунав голос поруч. Теплий. Знайомий до дрібниць.

Він не здивувався. Просто всміхнувся.

— А ти знову спізнилась.

— Я дама, я маю право, — вона сіла поруч. Як завжди — не на качелі, а на поруччя, бо “так зручніше дивитись на тебе збоку”.

Вона не змінилась. В його уяві — а може, й ні — вона завжди буде тією, з веснянками, книжкою в сумці й вмінням називати всі квіти на клумбах. Її рука торкнулась його пальців. Легка, як дотик повітря. Але він відчув тепло.

— Як ти? — спитала вона.

— Старію. Без тебе — швидше.

— Але не здаєшся, — вона кивнула на коробочку. — Ті самі?

— Ті самі.

— І знову з’їв гіркі?

— А як же. Я тебе ще й після смерті люблю більше, ніж шоколад.

Вони посиділи мовчки. Просто так. Без слів. Бо коли мовчання — спільне, воно теж стає розмовою.

Коли вона зникла, качелі ще трохи хитались. Дідусь не вставав одразу. У кишені він стиснув фантик — один із тих, що залишився для неї.

Завтра він прийде знову. Бо пам’ять — як і кохання — живе, поки її гойдають.