1. Фарби

 Коли вона вперше знайшла ті качелі, був звичайний вечір — такий, як сотні до нього: сірий, перевтомлений, із присмаком кави в горлі й новим "вибачте, ми вам зателефонуємо" в пошті. Її підбори цокотіли по тротуару втомлено, як і вона сама, зникали в калюжах, що раптом стали дзеркалами.

Парк був напівпорожній — звичний зелений острів між багатоповерхівками. Дерева ще не втратили всього листя, але вже скидали поглядом, ніби кажучи: "Ну, тримайся, дівчинко". Їй раптом захотілось тиші, повної, наче дитячий сон, тому вона звернула з доріжки і пішла глибше. Там, де давно не ходила. Де колись каталась із бабусею. І побачила качелі.

Старі. Дерев’яна дошка, потемніла від дощів. Металеві ланцюги з плямами іржі. І знайомий скрип, такий знайомий, що всередині щось стислося й тенькнуло — мов хтось ударив по струнах.

Вона сіла. Качелі неохоче хитнулись — неначе їм лінь було згадувати рух. Вона легенько відштовхнулась носками взуття від землі, відчувши, як тіло повільно ковзає назад, потім уперед. У грудях почало відпускати — те саме стиснення, що жило там останні тижні. Місяці. Роки?

Потім хруснула гілка. Вона обернулась — і побачила себе.

Не привид, не сон. Просто… себе. Маленьку. Може, п’ять років. Розтріпане волосся, коліна в зелених плямах від трави, старий светрик із ведмедиком. Дівчинка дивилась на неї широко відкритими очима, у яких було щось тривожно-знайоме: наче ті очі знали більше, ніж мали б.

— То що, — спитала вона. — Ти стала щасливою?

Жінка застигла. Слова стали важкими, як мармур. І простими, як дощ.

— Я… не знаю.

— Але ж ти мріяла. Щоб бути великою. Вільною. Мати свою квартиру. Роботу. Каву щоранку, — дівчинка сіла поруч на другу качелю. Вони хитались удвох, мов синхронні маятники. — І що, це було того варте?

— Напевно. Частково. Але я не знала, що втома має стільки облич.

— А ти ще малюєш? — зненацька спитала дитина.

Жінка заплющила очі. Згадала коробку фарб, яку викинула, коли переїжджала в нову квартиру. Порожнє полотно, яке стоїть вже третій рік. І колір, який вона шукає в чужих стрічках, бо в собі вже давно не бачить.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Шкода, — просто сказала дитина. — Бо я думала, ти станеш художницею.

Вони ще довго гойдалися мовчки. Десь лаявся пес. У небі блимали ранні зорі. Вуличний ліхтар мигнув — і світло стало трохи теплішим. Дівчинка встала, витерла носа рукавом і глянула на себе дорослу востаннє.

— Я все одно тобі вірю. Просто не забувай, що ти — це я. А я люблю малювати. І сміятись. І вірити в дива. Ти теж ще можеш.

І вона пішла. Розчинилась у вечорі, як тепло в повітрі.

Жінка сиділа ще довго. А потім встала. Повернулась додому. І вперше за довгий час відкрила коробку фарб. Полотно чекало.