Розділ 29. Артем Ковальчук

Машина, яка наблизилась до будинку лісника, виявилась старим, потертим позашляховиком, — Ірина, сховавшись за рогом прибудови разом із Тео, спостерігала, як з неї виходить чоловік років сорока п'яти, середнього зросту, у практичному туристичному спорядженні, з рюкзаком за плечима, що виглядав значно важчим за звичайний похідний інвентар.

— Залишайтесь тут, — прошепотіла вона Олені Тарасівні, яка приєдналась до них кілька секунд тому. — Тео, ходімо зі мною, спробуємо поговорити з ним відкрито, перш ніж він встигне зрозуміти, що ми тут.

Вони вийшли з-за прибудови впевненим, спокійним кроком, попри внутрішню напругу, — чоловік, побачивши їх, завмер на півдорозі до ґанку, обличчя його виразило спершу подив, потім гостру, професійну насторогу, яка здалась Ірині моторошно знайомою за тижні спілкування зі Свиридяком.

— Хто ви такі? — спитав він, голос його прозвучав рівно, обережно, рука мимоволі потягнулась до лямки рюкзака, ніби готуючись захищати його вміст будь-якою ціною.

— Ірина Кравець, поліція, — сказала вона, показуючи посвідчення. — А ви, я так розумію, Артем Ковальчук? Дослідник фольклору?

Чоловік довго дивився на посвідчення, потім на неї, потім на Тео, що стояв поруч, і обличчя його раптом змінилось — насторога поступилась місцем чомусь, схожому на втомлене, неохоче визнання.

— Ви з того міста, — сказав він нарешті, не питаючи, а стверджуючи. — Старий Млин. Я читав про масове звільнення зниклих безвісти кілька тижнів тому в новинах. Не вказали подробиць, але я... я здогадався, що там було значно більше, ніж писали газети.

— Звідки ви знаєте про Старий Млин? — обережно спитала Ірина, не відводячи погляду від його рук.

Ковальчук зітхнув важко, плечі його опустились, ніби тягар, який він ніс протягом тривалого часу, раптом став нестерпно важким для подальшого приховування.

— Можна зайти всередину? — спитав він. — Це довга розмова, і я, зізнаюсь, два місяці чекав на слушну нагоду поговорити з кимось, хто справді зрозуміє, про що йдеться, замість того щоб вважати мене божевільним.

---

Усередині будинку, за тим самим столом, де лежали архівні документи, Ковальчук зняв рюкзак обережно, дістаючи звідти не зброю, якої Ірина підсвідомо очікувала, а товстий стос нотаток, фотографій, старих карт, — працю, судячи з обсягу, що забрала місяці, якщо не роки ретельного дослідження.

— Я справді дослідник, — сказав він, сідаючи навпроти них. — Але не фольклору в академічному сенсі. Я вивчаю явища, подібні до того, з яким ви щойно впорались у вашому місті, — Пороги, Криниці, як їх називають у різних регіонах. Я називаю себе "картографом межі", хоча жодна офіційна установа ніколи не визнає подібну спеціалізацію.

— Чому ви приховували справжню мету свого перебування тут? — спитав Тео.

— Бо минулого разу, коли я спробував пояснити правду місцевій владі в іншому регіоні, мене визнали психічно нестабільним і ледь не поклали до лікарні примусово, — гірко сказав Ковальчук. — Люди не готові вірити в те, що межа між світами тонша, ніж здається, навіть коли докази буквально стоять перед їхніми очима.

Ірина відчула, як напруга поступово спадає, — цей чоловік, попри всю попередню насторогу, явно не був черговим втіленням жадібної, одержимої владою сутності на зразок Свиридяка.

— Розкажіть про зникнення, — сказала вона. — Про те, що ви вже встигли з'ясувати про ситуацію тут, у "Криниці".

Ковальчук розклав свої нотатки на столі, вказуючи на детальну карту околиць монастиря, помічену десятками позначок.

— Я приїхав сюди три місяці тому, — почав він, — отримавши сигнал від одного зі своїх контактів у мережі людей, що цікавляться подібними явищами, про можливе порушення балансу в цьому регіоні. Я почав спостерігати, документувати, намагаючись зрозуміти природу самого джерела, перш ніж втручатися напряму.

— Ви знаєте про Олену Тарасівну? — обережно спитала Ірина.

— Знаю, що вона донька попереднього наглядача, — кивнув Ковальчук. — Але не наважився підійти до неї відкрито, боячись, що вона, подібно до багатьох спадкоємців подібного обов'язку, намагається приховати ситуацію, а не визнати потребу в сторонній допомозі.

— А зникнення людей? — наполягав Тео. — Чотирьох, за її словами.

Ковальчук довго мовчав, обличчя його виражало внутрішню боротьбу, перш ніж він заговорив знову, голос його прозвучав тихіше, обережніше.

— Тут і криється найскладніша частина, — сказав він. — Я не думаю, що джерело забирає цих людей навмисно, зловмисно, подібно до того, як це робив ваш Свиридяк. Я думаю, що ослаблений баланс створює своєрідні "тонкі місця" навколо монастиря, де межа між нашим світом і тим, що лежить за ним, стає настільки крихкою, що люди, які випадково наближаються до цих місць, можуть... провалитись, якщо можна так висловитись, без жодного наміру з боку самого джерела.

— Тобто вони не викрадені, а просто випадково потрапляють у пастку, яку ніхто не контролює свідомо, — повільно сказала Ірина, відчуваючи, як ситуація набуває нового, значно складнішого виміру, ніж вона очікувала.

— Саме так, — підтвердив Ковальчук. — І, боюсь, становище стає дедалі небезпечнішим, тому що ці "тонкі місця" розширюються, множаться, у міру того, як баланс продовжує слабшати через брак належного догляду.

— Ви знаєте, де перебувають ці чотири людини зараз? — спитав Тео, голос його тремтів від передчуття, яке Ірина добре розуміла, зважаючи на дванадцять років його власного пошуку.

— Підозрюю, що так, — сказав Ковальчук. — Я простежив закономірність зникнень, звірив їх із топографією місцевості. Є одне конкретне місце, печера неподалік монастиря, яка, за моїми розрахунками, слугує своєрідним "кишеньковим простором", подібним до того, у якому застрягли жертви вашого Свиридяка, — тільки без свідомого наглядача, без жодного контролю над тим, що там відбувається.

Ірина відчула, як терміновість ситуації стискає груди новою хвилею тривоги.

— Треба йти туди негайно, — сказала вона. — Якщо ці люди застрягли так само, як застрягла Юлія, кожен день зволікання може робити визволення дедалі складнішим.