Валерія Северинюк не впустила їх назад того вечора — крізь зачинені двері вона прокричала, що з неї досить, що вона переїде до матері негайно, і хай поліція розбирається з цим будинком сама, без її участі. Ірина не наполягала — після побаченого в квартирі поверхом нижче вона й сама не знала, що могла б сказати переляканій жінці такого, що прозвучало б переконливо чи заспокійливо.
Вони повернулись до відділку вже надвечір, мовчазні, кожен занурений у власні думки про пережите, — і коли нарешті дісталися кабінету номер тринадцять, Тео важко опустився на стілець, потираючи обличчя долонями.
— Тобі треба випити чогось міцнішого за каву, — сказала Ірина, дістаючи з шухляди свого столу пляшку, яку тримала там ще з часів роботи в звичайному відділку, для особливо важких днів.
— Не відмовлюсь, — Тео взяв запропоновану склянку, роблячи повільний ковток. — Ласкаво просимо в кабінет номер тринадцять, Кравець. Сподіваюсь, перший день не остаточно відбив у тебе бажання тут працювати.
— Розкажи мені все, що знаєш, — сказала Ірина, сідаючи навпроти нього. — Не уривками, не натяками. Все, з самого початку. Я не можу продовжувати працювати наосліп, особливо після того, що ми щойно побачили.
Тео довго дивився на неї, обмірковуючи, — і зрештою кивнув, ніби прийнявши рішення, яке відкладав досі.
— Гаразд, — сказав він. — Але спершу дозволь показати тобі ще одну справу. Не тому, що намагаюсь відкласти пояснення, а тому, що вона допоможе зрозуміти масштаб проблеми краще за будь-яку мою розповідь.
Він дістав із шухляди чергову папку, тонший за попередню, з написом на обкладинці "Мельниченко О. В., вул. Гончарна, 14".
— Олексій Мельниченко, тридцять сім років, живе сам, працює інженером у приватній фірмі, — почав Тео. — Звернувся до поліції два тижні тому зі скаргою, яку черговий офіцер спершу записав як спробу розіграшу чи ознаку психічного розладу. За словами Мельниченка, останній місяць його вхідні двері іноді, без жодної системи чи закономірності, ведуть не до звичного під'їзду власного будинку, а до якогось іншого місця — темного, вузького коридору, схожого на службовий прохід старої будівлі, якого він ніколи раніше не бачив.
— Він точно не переплутав власні двері з чужими? — спитала Ірина, попри все побачене того дня все ще шукаючи раціональне пояснення.
— Це перше, що я перевірив, — сказав Тео. — Мельниченко живе в цьому будинку одинадцять років. Він не міг би переплутати власні двері з будь-якими іншими, навіть якби дуже хотів. До того ж, за його словами, це трапляється не постійно — здебільшого двері ведуть туди, куди мають, до звичного під'їзду з поштовими скриньками й запахом сусідського борщу. Але іноді, здебільшого пізно ввечері, коли він повертається додому втомлений, двері відчиняються в те саме темне місце, і щоразу, коли це стається, він встигає побачити його на кілька секунд, перш ніж, за його словами, "щось інстинктивно змушує його відступити й зачинити двері якнайшвидше".
— Він живе в тому самому кварталі? Старий Млин?
— Гончарна вулиця — сусідній квартал, за два будинки від межі Старого Млина, — підтвердив Тео. — Це узгоджується з патерном, який я намагаюсь відстежити останні кілька місяців: усі подібні випадки концентруються навколо певного центру, з інтенсивністю, що спадає в міру віддалення. Ніби джерело проблеми перебуває десь у самому серці Старого Млина, а прояви поширюються звідти концентричними колами, слабшаючи з відстанню.
Ірина обмірковувала почуте, гортаючи фотографії, додані до справи Мельниченка, — знімки, зроблені самим чоловіком на телефон у момент, коли двері, за його словами, вели не туди: розмитий, темний коридор, стіни якого, судячи з фактури, здавались викладеними старою цеглою, без жодного сучасного оздоблення.
— Треба поговорити з ним особисто, — сказала вона.
— Саме це я й планував запропонувати, — Тео підвівся, знову вдягаючи куртку. — Але спершу, раз ти вже наполягаєш на повній картині, дозволь розповісти тобі дещо особисте. Про причину, з якої я взагалі опинився в цьому кабінеті, задовго до того, як тут з'явилась ти.
Він сів назад, обличчя його стало серйознішим, ніж будь-коли за весь день.
— Дванадцять років тому в мене була сестра, — почав він повільно. — Молодша, на п'ять років, звали Юлія. Вона винаймала квартиру в Старому Млині разом з подругою, ще студенткою, коли навчалась на другому курсі консерваторії. Одного вечора вона пішла на прогулянку — звичайну, буденну прогулянку кварталом, яким ходила сотні разів раніше, — і не повернулась.
— Її не знайшли? — обережно спитала Ірина.
— Ніколи, — Тео похитав головою, голос його звучав рівно, але Ірина бачила, скільки зусиль йому коштує ця рівність. — Офіційне розслідування тривало формально пів року, потім справу заморозили через відсутність доказів, відсутність підозрюваних, відсутність бодай якоїсь зачіпки. Батьки досі живуть надією, що вона колись повернеться, як повернулась ваша Валерія Северинюк, — хоча минуло дванадцять років, а не десять днів.
— Тому ти й почав цікавитись подібними справами, — зрозуміла Ірина. — Не з абстрактної професійної цікавості. Це особисте.
— Дуже особисте, — підтвердив Тео. — Я вивчав богослов'я в семінарії перед тим, як вступити до поліцейської академії, — родина сподівалась, що я стану священником. Я покинув навчання за рік до випуску, невдовзі після зникнення Юлії, коли зрозумів, що готова система відповідей, яку пропонує церква, не дає мені жодних реальних інструментів для пошуку сестри. Натомість я почав вивчати інше — стародавні тексти про пороги між світами, про ритуали, які практикувались задовго до офіційних релігій, про способи, якими традиційна культура намагалась пояснити й, за можливості, контролювати те, що не піддається раціональному розумінню.
Ірина слухала мовчки, відчуваючи, як її початковий скептицизм щодо ексцентричних методів напарника поступово поступається місцем чомусь значно складнішому — розумінню глибини особистої трагедії, яка стояла за кожним артефактом на полиці їхнього спільного кабінету.