Розділ 3. Порожня квартира

Тиша тривала кілька довгих секунд, доки Тео, набравшись рішучості, не зробив крок углиб коридору, тримаючи телефон перед собою так, ніби той міг слугувати не лише джерелом світла, а й якимось захистом.

— Заходимо разом, — сказала Ірина, ігноруючи його попередження, ставши поруч.

Квартира виявилась значно занедбанішою за помешкання Валерії поверхом вище — шпалери, що відклеювались широкими клаптями, меблі, вкриті шаром пилу, який накопичувався, судячи з товщини, не два роки, а значно довше, ніби час у цьому конкретному просторі тік з іншою швидкістю, ніж у решті будинку.

— Спадкоємці навіть не намагались тут прибрати, — прошепотіла Ірина, освітлюючи ліхтариком вітальню, заставлену старими меблями радянської епохи.

— Або намагались, і щось завадило, — сказав Тео, придивляючись до слідів на підлозі — свіжіших, ніж мали б бути в квартирі, куди офіційно ніхто не заходив два роки, слідів взуття різного розміру, що вели від вхідних дверей углиб приміщення й губились десь у темряві коридору.

Вони рухались обережно, кімната за кімнатою, — кухня виявилась порожньою, з посудом, залишеним на столі так, ніби господиня щойно вийшла й мала повернутись за хвилину, ванна кімната приховувала тільки звичайні сліди старості й занедбаності. Джерело звуку, судячи з усього, ховалось у спальні, останній кімнаті, до якої вони ще не заглядали.

Двері спальні виявились зачиненими, і коли Тео обережно натиснув на ручку, вони не піддались одразу, ніби щось важке притискало їх зсередини.

— Дозвольте мені, — сказав він, налягаючи плечем.

Двері нарешті піддались із протяжним скрипом, відчиняючись у темряву, значно густішу за решту квартири, — Ірина, переступаючи поріг слідом за Тео, відчула, як температура повітря різко падає, дихання її раптом почало матеріалізуватись у вигляді пари, попри те, що надворі стояла тепла весняна погода.

— Тео, — прошепотіла вона, — тут занадто холодно для звичайної квартири.

Він не відповів одразу, освітлюючи простір повільним, методичним рухом ліхтарика, — і промінь світла зрештою зупинився на дальній стіні спальні, там, де мала б стояти платяна шафа, точнісінько така сама, як у квартирі Валерії поверхом вище.

Дверцята шафи стояли прочиненими, і зсередини, з темного, тісного простору, долинав тихий, переривчастий звук дихання — не людського, занадто повільного, занадто нерівномірного, ніби те, що дихало там, робило це не для підтримки життя в звичному розумінні, а з якоїсь іншої, незрозумілої причини.

— Там хтось є, — прошепотіла Ірина, рука її мимоволі потягнулась до службової зброї на поясі, хоча раціональна частина свідомості підказувала: проти того, з чим вони можуть зіткнутись, звичайна вогнепальна зброя навряд чи виявиться корисною.

Тео зробив крок ближче до шафи, тримаючи в іншій руці, як помітила Ірина, невелику пляшечку, ту саму, яку вона бачила на полиці в кабінеті, — свячену воду, здогадалась вона, відчуваючи, як абсурдність цієї деталі змішується з наростаючим, цілком реальним жахом ситуації.

— Хто там? — спитав він, голос його звучав твердо, попри очевидну напругу.

Дихання зсередини шафи раптом урвалось, тиша, яка запала після цього, здавалась ще важчою за попередній звук, — а потім, повільно, з темряви шафи виповз силует, схожий на людський, але спотворений неприродним чином: тіло, зігнуте так, ніби кістки в ньому не мали звичних суглобів, обмежень, руки, витягнуті вперед у благальному, майже молитовному жесті, довжина яких перевищувала будь-які анатомічні пропорції звичайної людини.

— Одарка Панасівна? — прошепотів Тео, і Ірина почула в його голосі не тільки страх, а й глибоке, майже професійне співчуття.

Постать підняла голову, і в тьмяному світлі ліхтарика Ірина побачила обличчя — колись, судячи з решток рис, воно належало літній жінці, але тепер шкіра на ньому стягнулась так туго, що нагадувала радше маску, натягнуту на череп, очі, запалі глибоко в очницях, дивились на них із виразом, у якому змішувались благання й щось значно давніше, значно голодніше за просту людську емоцію.

— Допоможіть, — прошепотіла постать голосом, схожим на шурхіт сухого листя, — він тримає мене тут. Не пускає далі, не пускає назад.

— Хто тримає вас? — спитала Ірина, попри жах, намагаючись зберегти професійний, заспокійливий тон, яким зазвичай розмовляла з травмованими свідками.

Постать простягнула руку вперед, вказуючи кудись у темряву за шафою, туди, де стіна спальні мала б бути суцільною, — але тепер, коли Ірина придивилась уважніше, вона побачила: поверхня стіни там ледь помітно мерехтіла, ніби складалась не з цегли й штукатурки, а з чогось значно менш стабільного, тонкої мембрани, що відділяла їхній звичний, знайомий світ від чогось іншого.

— Поріг, — прошепотіла постать. — Він годує Поріг, а Поріг годує його. Роками. Десятиліттями. Я тільки одна з багатьох, хто застряг посередині, ні тут, ні там.

Тео зробив крок уперед, тримаючи пляшечку свяченої води напоготові, — і в цю мить постать раптом смикнулась назад, у темряву шафи, з різким, болісним криком, ніби сам порух Тео завдав їй фізичного болю.

— Не підходьте, — прошепотіла вона з глибини шафи. — Він відчує. Він завжди відчуває, коли хтось наближається до порогу занадто близько.

— Хто він? — наполягала Ірина. — Назвіть ім'я.

Але відповіді не було — постать зникла в темряві шафи остаточно, а мерехтіння на стіні поступово згасло, залишаючи по собі тільки звичайну, цілком буденну штукатурку, вкриту старими шпалерами радянської епохи, ніби нічого дивного щойно не відбувалось узагалі.

Тео опустив пляшечку повільно, дихання його було важким, обличчя блідим, попри всю попередню професійну впевненість.

— Треба забиратись звідси, — сказав він. — Негайно. Ми і так пробули тут довше, ніж я хотів би за перший контакт.

Вони поспішили назад коридором, до вхідних дверей, — і тільки опинившись знову на сходовому майданчику, у відносно безпечному, звичному просторі під'їзду, Ірина дозволила собі видихнути, тремтячими руками сховавши службову зброю назад у кобуру.