Розділ 2. Вулиця Кузнечна

Старий Млин зустрів їх мжичкою, яка почалась одразу, щойно вони виїхали зі спального району на вузькі, брукові вулиці кварталу, — Ірина, за кермом службового авто, помітила, як атмосфера довкола змінюється майже фізично, ніби місто саме звужувалось, притискаючи будинки ближче один до одного, ховаючи денне світло за густими кронами старих кленів, посаджених ще до війни.

— Не найгостинніший район, — сказала вона, шукаючи місце для паркування біля будинку номер сім.

— Це ще м'яко сказано, — Тео виглядав крізь вікно, обличчя його раптом стало напруженим, зосередженим, зовсім не схожим на іронічну маску, яку він носив у кабінеті. — Старий Млин один із найстаріших районів міста, майже не торкнутий сучасною забудовою. Більшість будинків тут стоять з кінця дев'ятнадцятого — початку двадцятого століття. Історики кажуть, тут колись була окрема слобода, ще до того, як місто розрослось і поглинуло її.

Будинок номер сім виявився триповерховою спорудою з облупленим цегляним фасадом, типовою для доходних будинків того періоду, — вузькі вікна, високі стелі, судячи з пропорцій фасаду, і під'їзд, що зустрів їх запахом вологої штукатурки й чогось іще, чого Ірина не могла одразу визначити, — солодкуватого, майже квіткового запаху, недоречного для звичайного під'їзду старого будинку.

Валерія Северинюк відчинила двері квартири на другому поверсі сама — жінка виявилась худорлявою, з блідим обличчям і темними колами під очима, які не могли повністю приховати навіть три дні відновлення після пережитого. Вона тримала руки схрещеними на грудях, автоматично, захисним жестом, і Ірина помітила довгі рукави светра, натягнуті аж до кісточок пальців, попри теплу погоду.

— Ви знову з поліції? — спитала вона, голос її звучав втомлено, дещо роздратовано. — Я вже все розповіла тому чоловікові минулого тижня.

— Це моя нова колега, — сказав Тео м'яко, кивнувши на Ірину. — Ми хотіли б поставити ще кілька питань, якщо ви не проти. І, з вашого дозволу, ще раз оглянути квартиру.

Валерія довго дивилась на них, зважуючи, — і зрештою відступила вбік, впускаючи їх усередину з тим самим виглядом покірної втоми, з яким люди зазвичай впускають небажаних, але неминучих відвідувачів.

Квартира виявилась охайною, звичайною — типове помешкання одинокої жінки середнього віку, з книжковими полицями, кількома кімнатними рослинами, фотографіями в рамках на комоді. Ніщо в загальній обстановці не натякало на пережитий жах, окрім хіба що завішених щільними шторами вікон, попри денну годину, і дивної, майже нав'язливої акуратності, з якою кожна річ стояла точно на своєму місці.

— Розкажіть мені своїми словами, що ви пам'ятаєте про той вечір, коли зникли, — попросила Ірина, сідаючи навпроти Валерії у вітальні.

Жінка довго мовчала, руки її стискались і розтискались на колінах нервовим, повторюваним рухом.

— Я винесла сміття, — сказала вона нарешті. — Спустилась сходами, вийшла на майданчик перед будинком, кинула пакет у контейнер. Пам'ятаю, як подумала, що треба купити хліба, магазин ще працював, я збиралась зайти туди дорогою назад. А потім... — вона затнулась, обличчя її скривилось у зусиллі пригадати щось, що, судячи з виразу, вислизало щоразу, коли вона намагалась схопити цей спогад міцніше. — Потім нічого. Порожнеча. Наступне, що я пам'ятаю, — стою у власній вітальні, годинник показує іншу дату, а мама телефонує в паніці, питаючи, де я пропадала десять днів.

— Ви не пам'ятаєте нічого проміжного? Жодних образів, звуків, відчуттів?

Валерія завагалась, і Ірина помітила, як погляд жінки мимоволі метнувся до дверей спальні, зачинених у кінці короткого коридору.

— Іноді, — сказала вона тихо, — коли засинаю, мені сниться темрява. Дуже тісна, дуже вузька темрява, ніби я стиснута з усіх боків, і я не можу поворухнутись, тільки дряпаю щось перед собою, намагаючись знайти вихід, знову й знову, доки пальці не заболять.

Тео, який досі стояв осторонь, оглядаючи квартиру уважним поглядом, тепер підійшов ближче.

— Пані Северинюк, можна нам оглянути шафу в спальні? — спитав він обережно.

Валерія зблідла ще сильніше, кивнула коротко, не встаючи з місця, — ніби фізична близькість до цього конкретного предмета меблів була для неї нестерпною.

Спальня виявилась темнішою за решту квартири, штори тут були зашторені так щільно, що жодного проблиску денного світла не проникало досередини, — Тео увімкнув верхнє світло, і Ірина, підійшовши до платяної шафи, побачила ту саму картину, яку раніше бачила на фотографіях у папці: глибокі, паралельні подряпини, що вкривали внутрішню поверхню дверцят суцільним, майже візерунчастим шаром.

Вона провела пальцями по слідах обережно, відчуваючи під ними шорсткість пошкодженого дерева, — і раптом помітила деталь, яку фотографії не могли передати повністю: подряпини не були хаотичними. Вони складались у певний, повторюваний малюнок, спіраль, що звужувалась до центру дверцят, де дерево було пошкоджене найглибше, майже пробите наскрізь.

— Тео, погляньте на це, — сказала вона.

Він підійшов, придивляючись до візерунка з тим самим зосередженим виразом, який Ірина вже почала асоціювати з моментами, коли він розпізнавав щось, чого не могла розпізнати вона сама.

— Спіраль, — прошепотів він. — Це не випадкові подряпини панічної людини, яка намагається вибратись назовні. Це навмисний символ.

— Символ чого?

Тео не встиг відповісти — з коридору долинув різкий, зляканий вигук Валерії, і вони обидва кинулись назад до вітальні, де жінка стояла посеред кімнати, притискаючи руки до вух, обличчя її виражало неприховану паніку.

— Ви це чуєте? — прошепотіла вона. — Скажіть мені, що ви це теж чуєте.

Ірина прислухалась, спершу не розрізняючи нічого, окрім звичайних звуків старого будинку, — а потім, поступово, крізь тишу квартири, почала розрізняти тихий, ритмічний звук, що долинав, здавалось, з-під підлоги, з простору між поверхами: рівномірне, наполегливе шкрябання, схоже на те, що залишило слід на дверцятах шафи, тільки цього разу — живе, теперішнє, таке, що відбувалось прямо зараз, десь зовсім поруч.