Розділ 1. Кабінет #13

Двері з номером "13" на матовому склі виявились не в підвалі, як жартома попереджали колеги, а в самому кінці третього поверху, за поворотом коридору, куди рідко хто заглядав без крайньої потреби, — маленька, забута кімната поруч зі складом канцелярського приладдя, з вікном, що виходило на внутрішній двір, заставлений сміттєвими баками.

Ірина Кравець стояла перед цими дверима, тримаючи в руках картонну коробку з особистими речами, зібраними за десять хвилин з кабінету, який вона ділила з колегами останні п'ять років, — і думала про те, наскільки буквально капітан Одинець вирішив утілити метафору "заслання на периферію".

— Ласкаво просимо до сімейки, — сказав голос позаду неї.

Вона обернулась і побачила чоловіка років тридцяти п'яти, худорлявого, з неохайною триденною щетиною й очима, які дивились на світ із тією особливою втомленою іронією, яку Ірина навчилась впізнавати за роки роботи в поліції як ознаку людини, що бачила забагато, аби ще на щось дивуватись.

— Тимофій Гай, — представився він, простягаючи руку. — Хоча всі кличуть мене Тео, і я був би вдячний, якби ви теж почали, бо "Тимофію" звучить так, ніби мене зараз відчитуватимуть за двійку з поведінки.

— Ірина Кравець, — вона потиснула його руку, помітивши, що долоня в нього холодна, попри теплу погоду за вікном. — Мене перевели сюди сьогодні вранці.

— Знаю, — Тео кивнув на двері з номером тринадцять. — Одинець дзвонив, попереджав, що надсилає "ще одну впертюху, яка забагато думає". Гадаю, це мало прозвучати як образа.

Ірина скривилась, згадуючи розмову з начальником відділку годину тому, — коротку, різку, без жодної спроби прикрити роздратування дипломатичними формулюваннями. Вона відмовилась підписувати висновок про самогубство у справі, де тіло знайшли зі зв'язаними за спиною руками, — формальність, сказав Одинець, посмертна поза часто виглядає дивно, а експертиза підтвердила відсутність слідів сторонньої особи. Ірина наполягала на повторному розслідуванні. Одинець наполягав на закритті справи до кінця кварталу, коли статистика розкриттів мала піти на звіт вищому керівництву.

Вона програла ту суперечку. Тепер стояла перед дверима кабінету, куди, за чутками, переводили тих, хто ставив забагато незручних питань, — офіційно підрозділ називався "Групою з особливих звернень", але серед колег давно закріпилась назва простіша й точніша: кабінет для дивних справ.

— Заходьте, — сказав Тео, відчиняючи двері. — Обіцяю, кава тут краща, ніж у загальній кімнаті. Єдина перевага цього заслання.

---

Усередині виявилось тісно, але не так занедбано, як Ірина очікувала, — два столи, поставлені навпроти одне одного, стіна, обвішана картою міста з кольоровими шпильками, позначеними в якомусь порядку, зрозумілому, судячи з усього, тільки самому Тео, і полиця з дивною сумішшю офіційних папок і предметів, які Ірина точно не очікувала побачити в поліцейському кабінеті, — маленька скляна пляшечка з прозорою рідиною, зв'язка засушених трав, старий, потемнілий від часу хрестик на шнурку.

— Що це? — спитала вона, кивнувши на полицю.

— Робочий інструментарій, — Тео сів за свій стіл, недбало жестикулюючи в бік предметів. — Свячена вода, полин, ще кілька дрібниць, які, на мою скромну думку, варто мати під рукою, коли твоя робота — розслідувати справи, від яких звичайні детективи тікають, щойно розуміють, у що вплутались.

— Ви серйозно?

— Абсолютно, — Тео подивився на неї прямо, і вперше з моменту знайомства в його погляді не було й тіні жарту. — Пані Кравець, я розумію ваш скептицизм. Місяць тому я сам сидів би на вашому місці й думав те саме. Але дайте собі два тижні в цьому кабінеті, перш ніж робити остаточні висновки про мою психічну адекватність.

Ірина поставила коробку на вільний стіл, роззираючись навколо, — карта міста привертала її увагу дедалі більше, шпильки скупчувались щільною групою в одному конкретному районі, старому кварталі на південному сході, який місцеві здебільшого називали Старим Млином через давню, давно зруйновану мукомельню, що колись стояла там.

— Що це за позначки?

— Наша поточна справа, — Тео підвівся, підходячи до карти. — Точніше, справи, у множині, хоча я підозрюю, що насправді йдеться про одну велику історію, розбиту на дрібніші шматки, які поки що ніхто, окрім нас двох, не намагався зібрати докупи.

Він постукав по одній зі шпильок, найновішій, судячи з кольору головки.

— Ось з чого почнемо сьогодні. Жінка, Валерія Северинюк, тридцять два роки, мешкає на вулиці Кузнечній, будинок сім, у самому центрі Старого Млина. Зникла десять днів тому — вийшла ввечері винести сміття, не повернулась. Стандартне оголошення в розшук, стандартна процедура. А потім, три дні тому, вона сама прийшла до власної квартири, ніби нічого не сталось.

— Де вона була весь цей час?

— У цьому й полягає перша дивна деталь, — сказав Тео. — Вона стверджує, що не пам'ятає нічого. Ні де перебувала, ні що з нею відбувалось. Каже, останнє, що пам'ятає, — це як виносила сміттєвий пакет на майданчик перед будинком, а наступна мить у її пам'яті — вона вже стоїть у власній вітальні, і на настінному годиннику дата на десять днів пізніша, ніж мала б бути.

Ірина подивилась на нього уважно, шукаючи в його виразі бодай натяк на іронію, — але Тео говорив цілком серйозно, з тим самим професійним тоном, яким колеги в звичайному відділку обговорювали б результати експертизи.

— Медичне обстеження щось показало? Ознаки психологічної травми, можливого викрадення?

— Ось тут і починається найцікавіше, — Тео дістав папку з тонкого стосу на своєму столі, простягаючи їй. — Жодних ознак фізичного насильства. Жодних слідів медикаментозного впливу в крові. Фізично вона в чудовій формі, навіть краще, ніж перед зникненням, за словами родички, яка добре її знає. Але є одна деталь, яку офіційний звіт лікаря сформулював дуже обережно.

Ірина відкрила папку, гортаючи сторінки, доки не дійшла до фотографій, доданих до медичного висновку, — знімки внутрішньої частини передпліч Валерії Северинюк, укритих численними, ретельно паралельними подряпинами, що тягнулись від зап'ястя майже до ліктя.