Глава 19

З часу нічної пригоди, що спричинила сварку молодих людей, пройшло трохи більше тижня. Аніта якимось дивом не застудилася, і вже через декілька днів приступила до своєї повсякденної роботи у крамничці. На її радість, потік відвідувачів помітно збільшився, і одного дня буквально за декілька годин дівчині вдалося розпродати товар на суму, яку вона зазвичай виручала за тиждень. Серед куплених речей була і каблучка місіс Морлі. Її придбав незнайомий Аніті чоловік середніх років в крислатому солом'яному капелюсі. З одного боку дівчина зраділа, що каблучку викупили, і тепер місіс Морлі могла забрати необхідні їй гроші. Але з іншого боку, з цією невеликою дорогоцінною річчю були пов'язані не менш дорогоцінні для Аніти спогади. Після того, як за невідомим покупцем зачинилися двері, її серце стислося від туги та печалі. Після тієї фатальної ночі Аллен більше не з'являвся. Аніта не ризикувала сама йти до нього. Знаючи його характер, вона страшенно боялася, що Аллен не захоче бачити її після того, що сталося, і прожене. Не наважувалася вона й зателефонувати. Коли її рука мимоволі тягнулася до телефону, мозок нещасної моментально малював страхітливі картини, в яких Аллен холоднокровно скидав її дзвінок і, гидливо кривлячись, жбурляв телефон на ліжко.

Марно Аніта в надії піднімала очі щоразу, коли новий відвідувач з'являвся на порозі магазину. Марно прислухалася вона до розмов у сусідньому кафе, бажаючи почути останні новини про молодого чоловіка, який свого часу поставив на вуха їхнє невелике містечко своєю зухвалою появою. Про Аллена не було жодних звісток. Люди неспішно пили каву за столиками та обмінювалися звичайними з точки зору простого обивателя новинами. Однак думки Аніти менш за все займали нудні розмови про місцеві події. «Але з сьогоднішнього дня можеш більше не турбуватися. Тобі і твоєму дорогому магазину нічого не загрожує» – нарешті сенс сказаних хлопцем слів дійшов до її свідомості і важким каменем впав на серце. Вона зрозуміла, що мав на увазі Аллен. Він більше її не потривожить. Вона більше ніколи його не побачить.

Раптом Аніті стало дуже жарко, ніби в кафе хтось увімкнув зимовий обігрів. Схопивши сумочку і наспіх кинувши на стіл гроші за тістечко, вона вискочила на вулицю. День стояв теплий, дув легкий весняний вітерець. Ніжні листки на деревах тремтіли під м'якими дотиками ледь вловимих потоків повітря. Аніта підставила обличчя вечірнім променям сонця. «Ні, я більше так не можу, – вирішила вона, – занадто важко жити в невіданні».

Дівчина рішуче хитнула головою і, зібравшись з думками, попрямувала алеєю вздовж проїжджої частини. «Я повинна побачити його і переконатися, що з ним все гаразд. – З удаваною впевненістю розмірковувала Аніта. – Я просто здалеку подивлюся, як йде робота в його магазині, він навіть не дізнається. Зрештою, цей нахаба являвся до мене будь-якого часу доби, так чому б і мені не взяти із нього приклад?!»

 Але, підійшовши до дверей величезного антикварного магазину Аллена, дівчина здивовано зупинилася. Вікна і самі двері були затягнуті білими ролетами, які обтяжували внизу великі замки. Горло Аніти здавив неприємний спазм. «Дивно, адже робочий день ще не закінчився, – гарячково міркувала вона, – може, пішов раніше…»

Тут її погляд зупинився на квітковій крамниці, що сусідила з магазином Аллена. Літня добросердна жінка перев'язувала біля дверей букети рожевими стрічками. Підбігши до неї, Аніта не без хвилювання запитала, як давно зачинений антикварний магазин.

– Так вже більше тижня, серденько, як зачинений. – Безтурботно відповіла жінка. – Ширяться чутки, ніби молодий господар їхати зібрався з міста, тому продає і магазин, і свій будинок. Мабуть, не сподобалося йому в наших місцях. Та й зрозуміло – містечко у нас тихе, спокійне, столичним багатіям нудно, зайняти себе нічим. – Осудливо додала вона.

Але Аніта вже не слухала її. Похнюпившись, вона відійшла від квіткової крамнички та повільно попленталась назад. Тепер їй стало ясно, чому останнього тижня потік відвідувачів збільшився в її магазині. «Як він міг просто взяти та поїхати! Після всього, що сталося... тільки через те, що я, не подумавши, щось сказала, так жорстко вчинити! – Сльози мимоволі навернулися на очі пригніченої дівчини. – Не розумію, навіщо тоді треба було казати мені всі ці слова, рятувати тієї ночі, щоб потім просто поїхати, кинувши все... »  

Думки плуталися в голові, і Аніта відчувала себе дуже нещасною, обманутою та забутою. Радісний сміх дітей, дзвінкий гавкіт собак та шум фонтанів поблякли й відійшли на другий план. Перед очима дівчини маячили лише уривки спогадів, які здавалися тепер фантастичними, нереальними, наче нічого й не було.

До магазину вертатись не хотілося. Аніта неквапливо йшла залитими сонцем вулицями, не помічаючи нічого навколо. «Ширяться чутки, ніби молодий господар їхати зібрався з міста, тому продає і магазин, і свій будинок» – слова літньої жінки ніяк не покидали її голови, і набридливим відлунням звучали у вухах. «Та й чого я, власне, очікувала, – сумно подумала дівчина, – треба було зняти рожеві окуляри і реально дивитися на речі, а не розчинятися у фантазіях, яким не судилося збутися!»

Аніта тепер йшла головною алеєю, дивлячись собі під ноги і машинально рахуючи кроки, щоб хоч якось відвернути увагу від сумних роздумів. Раптово сірий асфальт обірвався, і вона з розгону влетіла у чоловіка, який стояв на тротуарі, спіткнувшись об його кеди. Він підхопив Аніту перш ніж вона встигла опинитися на землі.

– Прошу пробачення заради Бога, я така неуважна... – затинаючись, почала перепрошувати дівчина, але, піднявши очі і подивившись на свого рятівника, замовкла й зблідла. Аллен, а це був саме він, мовчки поставив її на землю і підняв з асфальту сумочку, яка встигла вислизнути з рук дівчини під час падіння. Аніта невпевнено взяла її, і, все ще не вірячи своїм очам, витріщилася на хлопця. Хвиля дикої радості піднялася в душі дівчини, коли вона зрозуміла, що перед нею стоїть людина, яка останнім часом ні на секунду не покидала її думок. Незважаючи на всю накопичену образу, Аніта марно намагалася вмовити себе заспокоїтися та залишатися байдужою.