Глава 18.1

Аллен сидів у кухні та задумливо крутив в руках мобільний телефон. У будинку царювала незвична тиша, лише годинник в коридорі монотонно відстукував секунди. Незважаючи на те, що було дуже пізно, спати хлопець не лягав. Вже дуже довго Аллен не міг знайти свого кота. Він геть збився з ніг, розпитуючи всіх сусідів та випадкових перехожих про Арнольда. Кіт ніколи не пропускав другу вечерю, тому якщо він досі був відсутній, то з ним дійсно могло трапитися щось серйозне. Шніпс, який сам не так давно повернувся, лежав в ногах Аллена і теж хвилювався за свого рудого напарника. На відміну від господаря, він знав, що кіт потрапив у халепу, і тепер картав себе за те, що кинув Арнольда одного. Але, з іншого боку, все сталося так несподівано, що Шніпс просто не встиг нічого зробити.

Аллен роздратовано жбурнув телефон на стіл і, сунувши руки до кишень джинсів, став біля вікна. Ніч була холодна й вітряна, на вулиці періодично глухо тріщали гілки та гули електричні дроти.

Раптом в коридорі щось ледь чутно заскрипіло. Арнольд обережно вповз через отвір в дверях до будинку. Сподіваючись, що Аллен вже спить, кіт став тихо крастися вздовж стіни, мріючи скоріше заховати каблучку і лягти спати. Але він прорахувався. Аллен, почувши шум, миттєво вискочив до передпокою та підхопив кота на руки.

«Тисяча дворових псів, Аллен, ти вже мав спати! – сумно подумав кіт, намагаючись якомога нижче опустити голову. – Що тепер буде!»

– Арнольде! Де ти ходиш?! – хлопець витягнув перед собою кота і уважно подивився на нього. – Я вже думав, з тобою щось сталося! Ну скажи мені, де і навіщо можна лазити в таку ніч? Чи тобі погано зі мною та Шніпсом?

Але Арнольд навіть не замурчав та продовжував старанно відводити морду в бік. Запідозривши недобре, Аллен підніс кота ближче до світла.

– Гей, а це що таке? – насупився він, помітивши червонуватий відблиск між зубів свого улюбленця. – Що ти там тримаєш? А ну дай сюди!

Шніпс, передчуваючи біду, зжався на своєму місці та злякано спостерігав за Алленом. Більше всього на світі псу хотілося повернути час назад і переконати свого напарника не красти каблучку.

Аллен почав однією рукою витягати затиснутий в зубах кота предмет, але Арнольд активно чинив опір, пручаючись і мотаючи головою. Хлопець розлютився і злегка натиснув пальцями на його нижню щелепу. Не очікуючи на таке насильство над своєю особою, Арнольд розціпив зуби, і коштовність впала на долоню Аллена.

Опустивши на підлогу фиркаючого від злості кота, хлопець почав розглядати каблучку. Він одразу впізнав її: платиновий обідок, інкрустований огранованим рубіном. Каблучка місіс Морлі. Каблучка, яку вона кілька днів тому принесла на продаж. І каблучка, яка цього часу повинна була знаходитися в крамниці Аніти.

 Аллен насупився і зупинив ногою Арнольда, який, поки він розглядав прикрасу, повільно задкував до виходу.

– Ти де її взяв?! – накинувся хлопець на кота. – Я тебе запитую! Ти хоч знаєш, що ти накоїв?! Ти і уявити собі не можеш, що буде, коли Аніта виявить пропажу, тим паче що буде, коли вона виявить її у мене! Чи ти хочеш мене підставити?!

Аллен замовк і запитливо подивився на Арнольда.

Кіт відчайдушно занявкав, заперечуючи слова господаря, та на знак щирої відданості спробував потертися об його ногу. Але Аллен роздратовано відсторонився і погрозив коту пальцем:

– Не підлизуйся, коли я з тобою розмовляю! Я тільки сьогодні помирився з дівчиною, яка мені дуже подобається, а ти своїми діями намагаєшся все зіпсувати! Якщо вже не зіпсував! І що накажеш мені тепер робити з цією чортовою каблучкою?! – перебуваючи у нестямі з люті, Аллен перейшов на підвищений тон.

Арнольд притиснув вуха до голови та вжався в підлогу. Господар ще ніколи так на нього не кричав. Готуючись до найгіршого, кіт нервово розмахував хвостом і обдумував можливі варіанти відновлення своєї репутації. Шніпс, тремтячи від страху, забився в щілину між холодильником і кухонною тумбочкою. Він теж був винен у тому, що трапилось, і дуже ніяковів перед Арнольдом, якому діставалося за двох.

Аллен ривком піднявся зі стільця і ​​став схвильовано міряти шагами приміщення.

– Значить так, – звернувся він до кота, але гучний гавкіт, що раптово пролунав під вікном, відвернув його увагу.

Тобі дістався будинку Аллена, сподіваючись знайти там Арнольда, і тепер, молотячи лапами в двері і голосно гавкаючи, закликав підступного викрадача відповісти за свій низький та підлий вчинок. «Я не піду звідси, доки не поверну каблучку, – розмірковував пес, знову і знову атакуючи вхідні двері, – ця мерзосвітна грудка шерсті ще пошкодує, що народилася на світ!»

Тобі, пригнувшись, спробував просунути морду в нижній отвір, але його розміри були занадто малі для пса. Піднявшись на задні лапи, він уперся передніми в двері і продовжив голосно гавкати. Раптом двері різко відчинилися, і Тобі, втративши рівновагу, впав прямо під ноги спантеличеному Аллену. Хлопець здивовано підняв брови та подивився на пса.

– А тобі що тут треба? – присівши навпочіпки, він м'яко звернувся до Тобі. Пес припинив гавкати і, розмахуючи хвостом, жалібно глянув на Аллена. Уважно придивившись до свого пізнього відвідувача, Аллен насупився і простягнув руку до Тобі.

– Ти дуже схожий на пса Аніти. – Задумливо сказав він, і Тобі негайно поспішив підтвердити його здогадку дзвінким гавкотом.