Глава 17

Арнольд з ошалілими від страху очима мчав вулицею, все сильніше впиваючись зубами в обідок каблучки. Здатність тверезо мислити остаточно покинула його, і тепер кіт перебував у міцних лещатах справжнісінької паніки. Що робити? Куди бігти? Де ховати каблучку? Його затія з тріском провалилася, і все пішло шкереберть. Не маючи жодних уявлень про те, що робити далі, Арнольд щосили намагався піти від погоні. Але Аніта не відставала. Вона буквально висіла у викрадача на хвості, розмахуючи руками і погрожуючи йому всіма мислимими та немислимими неприємностями. На вулиці вже давно царювала глуха ніч, і лише самотні перехожі, випадково опинившись на їхньому шляху, здивовано оберталися, підіймали брови та вражено спостерігали, як за черговим поворотом спочатку зникає рудий хвіст, а за ним – пишні локони дівчини.

– Стій, підлий мерзотнику! – Знову закричала Аніта, на ходу ухилившись від товстих гілок яблуні, що низько звисали з чийогось паркану. – Стривай-но, я ось-ось доберуся до тебе і надеру твої руді вуха! Поверни каблучку негайно!

Але Арнольд і не думав зупинятися. Немов ужалений, він минув чергову вулицю, і тепер петляв темними завулками, марно намагаючись збити дівчину зі сліду. Раптово в збудженому мозку кота промайнула одна хитра думка, і він, вискочивши з неосвітленого провулку, жваво помчав головною алеєю, уводячи Аніту все далі від магазину.

Тобі, який завдяки містеру Зарексу знову опинився на волі, швидко мчав назад до крамниці. Він сильно переживав через свою необачність і боявся, що Арнольд задумав якусь чергову підлість і якраз цієї миті спокійно втілював її в життя. «Будь що йому потрібно перешкодити!» – думав пес, додаючи швидкість. Вітер свистів в його вухах, лапи боліли від напруги, але він не зупинявся ні на хвилину. Пес вже деякий час кружив малознайомими темними вуличками, намагаючись відшукати дорогу до магазину. Минувши черговий поворот, Тобі різко загальмував передніми лапами, не повіривши своїм очам. Вдалині він побачив рудого гада, що летів зі швидкістю світла, а за ним – свою господиню, яка на бігу періодично нахилялася вперед, намагаючись схопити його за хвіст.

«Він же веде її прямо до тієї ями! – Миттю промайнуло в голові у Тобі. – Треба попередити Аніту! Ох, вухастий мерзотнику! Ну постривай же, навчу я тебе гарним манерам!»

Пес залився гучним гавкотом і щодуху кинувся навперейми Аніті. Але відстань була занадто велика, і дівчина, повністю захоплена переслідуванням кота, не звернула на гучні заклики свого улюбленця жодної уваги.

«Я майже досяг мети, – зрадів Арнольд, спритно завертаючи за ріг паркану і огинаючи величезну яму посеред дороги, – вдалого приземлення, нестерпне дівчисько!»

З цими думками кіт зупинився, притиснувся до паркану і обернувся, чекаючи на появу свого чарівного переслідувача. Аніта, припустившись тої ж помилки, що і Тобі, повернула за Арнольдом, і наступної миті опинилася на самому краю ями, марно розмахуючи руками у спробі втримати рівновагу. Земля посипалася у неї з-під ніг, і Аніта з пронизливим вереском звалилася в зяючу діру. Дівчина відчайдушно намагалася вчепитися за краї ями, але лише подряпала руки до крові та з гуркотом рухнула на дно. Падаючи, вона сильно підвернула ногу. Моментальний палючий біль відразу ж дав про себе знати. Якийсь час на Аніту зверху сипалися грудки землі та глини, надаючи її волоссю та одягу брудно-сірий відтінок.

– Ось же чорт! – Майже плачучи, скрикнула вона, намагаючись підвестися на лікті і оглядітися. Пошкоджена нога одразу ж нагадала про себе, і дівчина, в розпачі сплеснувши руками, вперлася спиною в сиру стіну.

Арнольд задоволено смикнув вухами. «Нарешті ніхто не буде висіти в мене на хвості, – посміхнувся він про себе, – так, прогулянки вночі ох як небезпечні для юних і дурних дам!»

Однак, почувши, що наближається собачий гавкіт, кіт поспішив скоріше забратися з місця події. «Вічно ці блохасті пси псують мені всю картину, – невдоволено подумав він, – не встигаєш позбутися одного, як на горизонті миттєво з'являється другий, і стара пісня звучить на новий лад»

Арнольд не знав, що голосний гавкіт належить Тобі та помилково вважав, що пес досі сидить у ямі, поділяючи її зі своєю господинею. Але зараз подібні думки мало займали розум Арнольда. Він більше переймався тим, як заховати каблучку та не накликати підозру на свого господаря. «Можливо, я закопаю її в саду на світанку, – знову подумав кіт, – можна було б зробити це зараз, але на вулиці темно, хоч в око стрель, а я мушу точно знати, де вона схована».

Тобі з'явився біля ями якраз того моменту, коли Арнольд зник за рогом провулку. Розмахуючи хвостом, пес з жалібним скавчанням підбіг до її краю та стурбовано зазирнув усередину. Всі його найгірші побоювання підтвердилися: господиня через огидного кота потрапила до тої ж пастки, що й він годиною раніше. «Але цього разу вже ніякого містера Зарекса поблизу не виявиться» – промайнуло в голові пса, і він сумно подивився на дівчину. Аніта, почувши зверху шум, втомлено підняла голову, і Тобі відразу ж залився гучним гавкотом. Аніта слабко посміхнулася йому:

– Тобі, милий, ти вже тут? Прошу тебе, дожени цього мерзенного Арнольда та відбери у нього каблучку! – Вона спробувала підвестися, але хвора нога підвела. – Це питання життя і смерті, це дуже важливо!

Дівчина знала, що пес у неї був розумний і прекрасно розумів все, що вона йому казала.

Але Тобі не зрушив з місця, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не залишить господиню в сирій ямі на самоті. Колись дівчина врятувала його, і тепер настала черга віддячити їй за той шляхетний та безкорисливий вчинок. Пес винувато дивився вниз і жалібно скиглив, усвідомлюючи, що все, що сталося – його вина. Аніта зрозуміла, що він не хоче кидати її одну і, пересилюючи себе, грізно гримнула на свого друга: