Глава 16

– Шніпсе, дурна псино, тримай килим краще! Він падає і заважає мені! – обурено прошипів Арнольд, і мопс міцніше вп'явся зубами в світлий кут покриття, намагаючись максимально припідняти його над підлогою.

Арнольд вже цілу вічність безуспішно намагався зрушити половицю, під якою лежав ключ від прилавка. Половиця, знущально поскрипуючи, навіть не думала піддаватися, і кіт поступово втрачав самовладання.

– Проклята дерев’яшка! – в серцях він сильно вдарив по її лівому кутку лапою. Раптово половиця піднялася вертикально, відкривши його погляду невеликий сріблястий ключик з прив’язаною до його дужки червоною ниткою. Задоволений собою, кіт простягнув лапу і, підчепивши нитку кігтями, витяг ключ назовні. Шніпс, важко дихаючи від перенапруги, відпустив килим, і той, впавши на підняту половицю, утворив щось на кшталт гірки.

– Ну, що я тобі казав? – радісно звернувся до пса Арнольд. – А ти мені не вірив! Ключ у нас, і тепер справа лишилася за малим: відкриємо прилавок, заберемо каблучку і все, привіт, безтурботне життя в ситості та згоді! Тільки уяви, Шніпсе: Аніта зганьблена, у Аллена відбою від клієнтів немає ні вдень ні вночі, а ми забезпечені всім, чим забажаємо! Гори рибки, курячого м’яса, котлеток, молочко, новий в'язаний килимок... – мрійливо перераховував кіт.

– І великий гумовий м’ячик! – висунувши язика, додав Шніпс.

Арнольд зарозуміло подивився на нього та кивнув. «Ну кому що, а з тебе вистачить і гумового м'ячика!» – подумав він, прямуючи до прилавка з ключем і машинально оглядаючи стіни.

– О, мій хвіст, це що, мишача нора? – вразився кіт, придивившись до темного отвору в кутку. – Леле, який моветон – миша в магазині! Хто там казав, що у Аллена безлад у відділі саморобних іграшок? Нехай на це подивиться!

Шніпс, який з дитинства боявся всього, що мало круглі вушка, рухливий носик і непереборну пристрасть до сиру, розсудливо відійшов від нірки на пристойну відстань.

Перед прилавком стояв м'який синій стілець з коліщатками. Зігнувшись, Арнольд спритно на нього застрибнув. Замок виявився прямо перед його носом. Шніпс залишився внизу і, задерши голову, спостерігав за діями свого напарника. Він щиро захоплювався сміливістю та винахідливістю кота і був шалено задоволений, що той взяв його з собою на таку відповідальну та небезпечну справу. Арнольд тим часом міцніше затиснув зубами ключ і засунув його в замкову щілину. Ключ зайшов не до упору, тому кіт витратив декілька хвилин, підбиваючи його до потрібної позиції. Нарешті, відчувши, що ключ став на своє місце, Арнольд почав натискати на нього лапами. Незабаром в магазині почулося тихе клацання. Ящик з коштовностями автоматично трохи виїхав з-під захисного скла. Арнольд зачепив його лапами та почав щосили тягти на себе.

– А як ти зрозумієш, де потрібна каблучка? – поцікавився Шніпс, повністю захоплений тим, що відбувалося. – Б'юся об заклад, там вона не одна.

– Бовдуре, я ж був з Алленом тоді, коли ця стара кочерга принесла каблучку до магазину! – роздратовано відповів кіт. Піднявшись на задні лапи, він почав уважно вивчати вітрину. – А ось і вона: червоний рубін у платиновій оправі.

Арнольд нахилився і схопив зубами каблучку.

Цього моменту в замковій щілині вхідних дверей дзвякнув ключ. Кіт і пес на секунду завмерли від страху, перелякано подивившись один на одного. Шніпс майже перестав дихати і лякливо озирався на всі боки в пошуках можливого укриття. Арнольд прибрав лапи з прилавка і присів у кріслі, міцно затиснувши каблучку зубами. Звук на секунду зник, і у кота промайнув слабкий промінь надії. «Можливо, він доносився просто з вулиці або від випадкового перехожого. Не може бути, щоб Аніта або хто-небудь інший прийшов сюди такої пізньої години... Це все мої нерви» – подумав він і вже було спробував штовхнути ящик лапами назад, коли вхідні двері зі скрипом почали повільно відчинятися.

– От чорти, принесло ж все-таки когось! Швидше, Шніпсе, доки нас не взяли на гарячому! – злобно прошипів Арнольд, і, зіскочивши зі стільця, блискавкою метнувся до найближчого книжкового стелажу. Шніпс, не пам'ятаючи себе від страху, послідкував за своїм напарником. Лапи ледь його слухалися, і мопсові довелося докласти надзвичайних зусиль, щоб встигнути сховатися за стелажем якраз того моменту, коли Аніта переступила поріг крамниці.

Відчинивши двері, дівчина невпевнено зупинилася, з острахом оглядаючись. У магазині горіли два невеликих світильники, які Аніта завжди залишала на ніч, щоб Тобі не було страшно на самоті. Її погляд, повільно ковзаючи по приміщенню, зупинився на килимі, загнутому неподалік від журнального столику під неприродним кутом. Потім Аніта перевела погляд на прилавок і закрила руками рот, намагаючись стримати крик болю та відчаю. Сльози виступили на її очах і швидкими струмками покотилися по розчервонілих від хвилювання щоках. Коли Арнольд і Шніпс почули дзвякання ключа, вони поспішили сховатися, звичайно ж, не встигнувши приховати сліди свого злочину, і тепер стирчавший сторчма килим, вертикально піднята мостина і відкритий прилавок з висунутим ящиком казали самі за себе. Дівчина, вронивши так і не увімкнений кишеньковий ліхтарик на підлогу, підбігла до висунутого ящика і заглянула всередину. «Хто ж міг так підло поступити зі мною? За що?» – Глухо стукало у неї в скронях, але Аніта і уявити собі не могла, що всі відповіді на її питання причаїлися за сусіднім книжковим стелажем та напружено спостерігали за її реакцією. Схлипуючи і гарячково намагаючись зрозуміти, як все сталося, Аніта присіла на стілець та втупилася в коштовності, що лежали у вітрині. Але все було на своїх місцях, в цілості й схоронності. Переставши схлипувати, дівчина нахилилася над прилавком і стала уважно оглядати свій товар, намагаючись збагнути, як таке могло статися.