Глава 15

Тобі щодуху мчав вулицею за рудим котом, намагаючись не випустити його з поля зору. Однак вдавалося йому це вкрай погано: кіт летів наче зі швидкістю світла, то зникаючи в одному місці, то з'являючись в зовсім іншому. Але пес, охоплений дикою люттю, гнався за своїм противником, не звертаючи жодної уваги на те, що, на перший погляд, здавалося абсолютно очевидним: дивна траєкторія, по якій тікав кіт, в іншій ситуації спантеличила б Тобі, але зараз він думав лише про те, як наздогнати нахабу і поквитатися з ним. Вулиці були безлюдні, але навіть поодинокі перехожі, поспішаючи додому, не акцентувалися на шаленій гонці. Незважаючи на те, що відстань від магазину все збільшувалася, кіт і не думав збавляти темп, спритно перестрибуючи через перешкоди, що виникали на його шляху. Сили поступово стали залишати Тобі, але він і не думав здаватися. «Я будь-що мушу наздогнати цього мерзотника і задати йому такої прочуханки, щоб наступного разу у нього і в думках не було потикатися до магазину моєї господині!» – переконував себе пес, додаючи швидкість.

Так вони минули кілька вулиць. Одного моменту Тобі вже здалося, що він наздогнав свого суперника, але кіт, ухилившись, різко завернув до бічного провулку. Тобі, не зменшуючи швидкості, послідував за ним. Раптом замість звичного твердого асфальту під передніми лапами він відчув дивну порожнечу. Наступної миті, не встигнувши навіть збагнути, що сталося, пес рухнув до величезної глибокої ями.

Робочі проводили ремонтні роботи на цій ділянці та залишили незакриту яму посеред дороги. Згораючи від палкого кохання до Арнольда та цілком підпав під його вплив, Мадлен ще ввечері зірвала попереджуючу стрічку і лапами закотила залізні прапорці в сусідні кущі. У провулку було дуже темно, тому Тобі просто не помітив зяючу під собою діру. Відчайдушно чіпляючись за земляні стіни, пес боляче забив передню лапу. Роні, побачивши, що його переслідувач нейтралізований, зупинився і став спостерігати за ямою. У цьому й полягав підступний план Арнольда – заманити Тобі до глухого провулку в надії, що він, захопившись гонитвою, не стане дивитися собі під лапи. Час минав, і Роні все здавалося, ніби пес ось-ось вискочить на поверхню і божевільна гонка відновиться. Серце кота шалено калатало, але з ями не долинало ні звуку. Вирішивши перевірити, в якому стані Тобі, Роні обережно наблизився до краю і глянув вниз. Пес лежав на боці з висунутим язиком і важко дихав. Помітивши зверху смутний рух, він миттєво підхопився на лапи і задер догори голову. Цього самого моменту проїжджаюча повз провулку вантажівка блиснула фарами, і на тлі темного неба Тобі зміг чітко розгледіти кота. Яким же було його здивування, коли він виявив, що вивчаюча його морда мало схожа на добре знайому йому морду Арнольда! Та й в об’ємі кіт набагато поступався коту Аллена. «Але у вікні магазину я точно бачив Арнольда, я не міг помилитися! Той гордовитий вираз морди, нашийник на шиї... Але цей кіт – явно не Арнольд! І нашийник відсутній... »

Тут страшна здогадка вразила пса, і він з жахом присів на задні лапи. «Мене підставили, – блискавкою промайнуло в його голові, – а ця яма – пастка! І як я відразу не здогадався! Як я повівся на таке! Тільки сліпий міг не помітити, що це зовсім інший кіт, адже Арнольд і вполовину так швидко не бігає, він остаточно розтовстів на хазяйських підкормках!»

Тобі знову підняв голову, але Роні, наляканий яскравим світлом фар, вже зник.

«Навіщо їм знадобилося розігрувати цю виставу серед ночі? Навряд чи заради забави... – тут друга, не менш страшна здогадка осяяла пса. – Невже вони щось задумали проти Аніти? Це ж кіт Аллена, а він заради свого господаря здатний на все! Зараз ніч, Аніта спить, а магазин залишився без охорони! Вони можуть створити з ним все, що забажають! А я сиджу тут, зовсім безпомічний! Потрібно якось вибратися з цієї ями, але як? Вискочити сам я не зможу, занадто високо, та й лапа щось ниє»

Тобі почав щосили гавкати та жалібно вити, сподіваючись, що хто-небудь буде йти вулицею та почує його.

Однак хвилини тяглися одна за одною, а перехожі не поспішали з'являтися на горизонті. На головному годиннику вже давно перевалило за північ, і більшість мешканців містечка мирно спали у своїх ліжках, повністю віддавшись під владу примарного світу сновидінь. Тобі втратив лік часу. Хоча після його падіння в яму пройшло трохи більше півгодини, псу здавалося, ніби він відрізаний від зовнішнього світу вже цілу вічність. Але надія на порятунок продовжувала жевріти в його серці, тому Тобі раз у раз з диким гавкотом скріб земляні стіни, не сумніваючись у тому, що хтось обов'язково його почує. «Ну гад Арнольд! – злився він, – Постривай-но! Виберуся я тільки з цієї ями, і ти, і твої друзі – дворові коти – всі можете замовляти собі заупокійну месу! Твоя нікчемна руда шкурка чудово виглядатиме в ролі килимка на ганку моєї господині, адже більше вона ні на що не придатна! Я з превеликим задоволенням повісив би тебе на твоєму ж власному хвості замість дверного дзвоника!»

Розпалений цими та подібними їм думками, Тобі все лютіше молотив землю, уявляючи на її місці нахабну морду Арнольда. Зрештою псу посміхнулася вдача: провулком проходив злегка підпилий пан Зарекс, який засидівся допізна у свого старого друга, і тепер невпевненою ходою повертався додому, до дружини. Почувши відчайдушний собачий гавкіт, пан Зарекс зупинився і здивовано озирнувся по сторонах.

– Дивно, собака гавкає зовсім поруч, але, хоч убийте, я нікого не бачу! Невже в мене почалися галюцинації? Бути цього не може, – він похитав головою, намагаючись позбутися незрозумілих звуків. – Ми з Джевіллем не так багато випили. Напевно, мені здалося. – Вирішив пан Зарекс, і вже хотів рушити далі, але голосний гавкіт знову зупинив його. Цього разу до нього приєднались дивні звуки, ніби десь обсипалася земля. Пан Зарекс стурбовано розвернувся, і тут його погляд упав на велику яму, спочатку ним непомічену. Обережно наблизившись до краю і намагаючись не впасти в неї, він заглянув усередину. З темної глибини на нього дивились два великих палаючих ока.