Глава 14

Тобі з нудьгуючим виглядом лежав на своєму килимку під книжковим стелажем. На вулиці вже добре стемніло, у віконних щілинах зловісно завивав холодний вітер, але пес мало звертав на нього увагу. Смачно повечерявши і розслабившись, він з надією поглядав на мишачу нірку в кутку, сподіваючись на появу свого маленького співрозмовника. Мишеня останнім часом все частіше складало йому компанію, розповідаючи останні плітки по місту. Але сьогодні його не було. «Напевно, пішов по своїх справах» – сумно подумав Тобі і відсутнім поглядом подивився у вікно. Над містом повільно пропливали чорно-сині величезні хмари, а на віконному склі відбивалося нерівне світло вуличних ліхтарів. Пес опустив морду на передні лапи і став вдивлятися в непроглядний морок кущів за вікном. Поступово легкий туман сонливості став заволікати його свідомість, і відблиски від ліхтарів за вікном розросталися, перетворюючись в химерні різнокольорові вогники. Вони оточували пса, запрошуючи його слідувати за ними в примарну країну сновидінь. Тобі почав дрімати. Раптово на тлі темного неба стрілою промайнув рудий котячий хвіст. Пес різко сів, упершись передніми лапами в килимок, і став уважно вдивлятися в темряву за вікном. Але ззовні все залишалося незмінним, лише слабо блимали ліхтарі вздовж проїжджої частини. «Напевно, мені здалося, – розгублено подумав Тобі, – я просто заснув. До того ж, не впевнений, що кіт знову наважився б на подібну нахабність»

Однак, не встигши навіть до кінця усвідомити свою думку, пес знову побачив у вікні рудий хвіст, а за ним і всього кота. Арнольд ставно розсівся на підвіконні і, змірявши пса презирливим поглядом, нахабно занявкав.

Цього було достатньо. Кров скипіла в жилах пса. Розігрітий неконтрольованим гнівом, він з гавкотом кинувся до вікна. Однак на кота це не справило жодного враження. Він неспішно піднявся і розвернувся до Тобі задом, демонструючи все своє презирство і неповагу.

– Ну постривай же, рудий гаде, зараз ти в мене отримаєш! – звився Тобі, кинувшись до дверей. Він швидко проліз в нижній отвір і опинився на вулиці. Але на підвіконні вже нікого не було. «Він не міг далеко втекти» – розмірковував пес, крутячись на місці в пошуках хоч найменшого натяку на присутність кота. Незабаром він його отримав. В далеких кущах промайнув клаптик рудої шерсті, і Тобі, остаточно втративши над собою контроль, з гучним гавкотом кинувся до супротивника. Побачивши пса, кіт стрімголов вискочив з кущів і помчав, немов ужалений, вулицею. Тобі летів за ним, не відстаючи. Невдовзі вони зникли за найближчим поворотом.

Переконавшись, що пес знаходиться поза межами досяжності, Арнольд і Шніпс вилізли зі своєї схованки.

– Думаєш, у Роні все вийде? – стривожено запитав Шніпс.

– У всякому разі, те, що цей бовдур прийняв його за мене, вже великий успіх. – Хитро відповів кіт. – Я дуже боявся, що не встигну сховатись до того, як він вилізе на вулицю. Але, на щастя, цей пес такий неповороткий, що я встиг би двічі добігти до нашого укриття.

Він повернувся до Шніпса.

– Пішли, у нас мало часу. Потрібно ще знайти каблучку і витягнути її з магазину, доки до цього дурня не дійшло, що його обкрутили круг пальця.

Кіт з мопсом попрямували до дверей магазину, тримаючись в тіні будівлі і намагаючись не створювати зайвого шуму. Опинившись біля отвору, вони без перешкод потрапили всередину і почали шукати ключ від прилавка.

________________________

Шановні читачі! Дякую за вашу увагу до "Каблучки пані Морлі". Продовження поки що буде виходити по суботах ввечері. Буду щиро вдячна за будь-яку активність та відгуки!

З повагою, Енн Саммерсон