Глава 7

Аллен зачинив вхідні двері і, провівши рукою по волоссю, з ледь прихованою посмішкою попрямував до свого кабінету. «Треба поговорити з батьком, нехай не втручається в мої справи. Я вже достатньо дорослий і сам можу вирішувати свої проблеми. Тим паче, якщо ці проблеми такі чарівні». –  Подумав він, піднімаючись по сходах на другий поверх.

Дощ між тим остаточно припинився, лише з дерев зрідка падали великі краплі, розбиваючись о кам'яні доріжки в саду.

Арнольд і Шніпс спостерігали сцену, що розігралася на порозі будинку, через вікно кухні. Вірніше, спостерігав Арнольд, сидячи на підвіконні і всіляко коментуючи те, що відбувалося на вулиці, а Шніпс метушливо крутився внизу і, висолопивши язика, дослухався до кожного слова кота.

– Ну що, що там відбувається? –  Не вгамовувався пес.

– Ой, як здорово Аллен її відшив! –  зрадів кіт. –  Так і треба цьому зарозумілому дівчиську! Уяви-но – вона серйозно вирішила, ніби господарю зайнятися більше нічим, крім як стежити за нею та її справами!

– Саме так! У нього як мінімум є ще ми, –  підтвердив Шніпс, вертячись на місці та намагаючись наздогнати свій короткий хвіст-бублик.

Арнольд подивився на нього і нервово смикнув вухами. «Безпросвітна тупість цього пса не знає меж» –  подумав він, а вголос сказав:

– Тримаю парі, ця дівчина закохалася в нашого господаря.

Мопс перестав наздоганяти свій хвіст та зупинився.

– З чого ти взяв? – з сумнівом запитав він кота.

– Повір моєму гідному поваги досвіду, – томно зітхнув Арнольд. –  Ці погляди, фрази... та що там, все її поведінка каже про це.

– Та ні, я сумніваюся. Вона ж ненавидить Аллена, – задумливо відповів Шніпс.

– Ти ще просто дуже молодий, – філософськи промовив Арнольд. «І до того ж, дурний, як пробка» –  про себе додав він. –  Хочеш, я тобі доведу: прямо зараз піду та простежу за Анітою? Вона обов'язково кому-небудь бовкне, так влаштовані ці дівчата. Сперечаємося на твій гумовий м’ячик, що я маю рацію?

Мопс деякий час вагався, адже гумовий м’ячик був дуже дорогий його серцю та становив більшу частину його дозвілля, але врешті-решт погодився. Кіт негайно зістрибнув з підвіконня, виліз в отвір у вхідних дверях та помчав за Анітою. Він наздогнав дівчину біля хлібного магазину і побіг уздовж стіни, щоб не привертати зайвої уваги. Звичайно, виявити його не склало б жодних труднощів, але Аніта була занадто зайнята власними похмурими думками і не помічала нічого довкола. Вона повільно пленталась вулицею, опустивши голову, тому кіт без особливих перешкод слідував за нею. Одного разу він допустив помилку, відвернувши увагу на зграйку голубів, які блукали у лави, і мало не впустив об'єкт переслідування, але миттєво опанував себе, згадавши про справжню мету своєї вилазки. Так вони дісталися крамнички Аніти. Дівчина увійшла до приміщення, закривши за собою двері. Арнольд застрибнув на зовнішнє підвіконня, і вмостився таким чином, щоб мати змогу оглядати приміщення магазину, залишаючись максимально непомітним. Кіт із задоволенням став спостерігати за переміщеннями дівчини. Однак незабаром вона зникла з його поля зору.

Раптом Арнольд почув клацання замку. У відчинених дверях пролунав голос Аніти:

– Тобі, йди трохи погуляй, а я поки приведу себе до ладу.

Миттєво на порозі показався пес. Він махнув хвостом, витягнув передні лапи і на повні груди вдихнув вуличне повітря. Але, відчувши в ньому характерний дратівливий запах, Тобі різко випростався і став крутити головою навсібіч, намагаючись віднайти його джерело. Втім, довго шукати йому не довелося, і наступної миті їхні погляди зустрілися: кота, який сидів на підвіконні, і пса, що стояв на порозі магазину.

«Рудий шпигун!» –  промайнуло в голові у другого.

«Зубастий патрач!» –  пронеслося в голові у першого.

Тобі загарчав і грізно рушив на Арнольда. Кіт піднявся і зашипів, вигнувши дугою спину. «Я так просто не здамся! – подумав він. – Я мушу відстояти честь свого господаря. Але, з іншого боку, я ще можу статися в нагоді Аллену, тому мені не варто так необачно ризикувати своїм життям!»

Остання думка привела Арнольда до тями, і він блискавично метнувся в бік вузенької водостічної труби. Повиснувши на ній, кіт став швидко дертися вгору, але, досягнувши середини, з жахом усвідомив, що стара труба поступово починає відділятися від будинку і кренитися до землі. «Я впаду прямо в пащу цього божевільного пса! Я пропав, все пропало!» – істерив кіт. З останніх сил чіпляючись передніми лапами за трубу, він провис над землею. Охоплений страшної панікою, кіт зробив останню відчайдушну спробу дістатися даху будинку, але труба остаточно підвела його, і Арнольд, зробивши подвійний кульбіт в повітрі, з нестямним криком звалився в сміттєвий бак, що стояв неподалік.

Тобі в розгубленості застив під водостічною трубою і спочатку дуже засмутився через швидкий порятунок свого суперника, але, побачивши, як почала кренитися труба, зрадів, смакуючи чудову можливість зав'язати коту вуха бантиком. Правда, спостерігаючи за епічним приземленням Арнольда до сміттєвого баку, Тобі миттєво забув про розправу, і вибухнув щасливим гавкотом.

– Вибачте, так незручно вийшло, шановний пане кіт. Сподіваюсь, ви не забилися? –  Все ще перебуваючи у нестямі з радості, Тобі підійшов до сміттєвого бака.