Глава 3

– Та як вона сміла так казати про мене! – Аллен зі злістю жбурнув куртку на стілець і дістав з холодильника апельсиновий сік. –  Я негідник та краду чужі гроші –  ні, ви чули це?! Нахабне дівчисько! Постривай-но, я покажу тобі, де твоє місце! Ти у мене по-іншому заговориш, коли залишишся без своєї улюбленої повітки з антикварним мотлохом!

Розпалений і злий, Аллен гарячково міряв шагами кухню, ходячи з одного кутка в інший та поперемінно великими ковтками відпиваючи прохолодну рідину. Він просто хотів трохи розважитися та подражнити дівчину, про яку так багато чув після приїзду до міста, але її сміливі та різкі відповіді розлютили його не в жарт. Поставивши недопиту склянку з соком на стіл, Аллен підійшов до відчиненого вікна і подивився на двох синичок, що весело цвірінькали на найближчій яблуні. Ще ніхто не смів заперечувати йому і так запально з ним сперечатися! З дитинства Аллен звик, що йому дістається абсолютно все, чого він забажає, причому без будь-яких зусиль з його боку. Батьки, на свою біду, задовольняли усі примхи єдиного улюбленого сина, тому той виріс егоїстичним та злим, дбаючим лише про себе та власні інтереси. Чужі проблеми і почуття його цікавили мало, або, якщо бути точніше, не цікавили взагалі. Частіш за все люди, з якими хлопцю доводилося мати справу, пасували перед його напором, зарозумілістю або перед грошима його батька. Жодного разу ніхто не посмів висловитися про його справи чи поведінку подібним чином. А вона, ця худенька дівчинка з густим каштановим волоссям і великими карими очима, посміла.

Аллен зачинив вікно і, почухавши за вушком кота, що лежав поруч, сказав:

– Ну нічого, ми ще покажемо їй, хто в домі господар. Потрібно її провчити, я що-небудь придумаю. Хочеш вечеряти, Арнольде? Я залишив тобі трохи риби після обіду. Так, і потрібно покликати Шніпса. Він, напевно, теж голодний.

Арнольд, почувши про близьку можливість насолодитися відмінною рибкою, зістрибнув з підвіконня і з гучним муркотом кинувся до своєї миски біля барної стійки. Перспектива вечеряти зі Шніпсом, невеликим мопсом, який також проживав у Аллена, не дуже радувала кота, оскільки він вважав його дурним і ставився до пса з крайнім презирством. Шніпс через свою природну недолугість вважав Арнольда кращим другом і виконував найменшу примху кота, який, в свою чергу, відплачував бідоласі тим, що звалював на нього всю відповідальність за розбиті вази в будинку, розриті вазони з квітами та роздерті декоративні подушки. Аллен обожнював свого кота, тому ніколи його не карав, хоча прекрасно знав, що у домашніх пригодах той грав аж ніяк не останню роль.

– Шніпсе! Ти де подівся? Вечеря в кухні, якщо не хочеш залишитися голодним, поквапся, я чекати не буду! –  крикнув Аллен у напрямку сходів.

Того ж самого часу в коридорі почулося швидке цокання лапами і важке дихання мопса, що через декілька секунд влетів до кухні з висунутим язиком. Побачивши миску з кормом, він з розгону врізався в неї і з характерним чавканням приступив до трапези, розкидавши через свою незграбність частину корму по підлозі навколо себе. Кіт, вражений таким явним безкультур'ям, голосно фиркнув і з мурчанням став тертися об ногу господаря, висловлюючи свою щиру відданість.

Але Аллен був не в дусі, тому ніяк не відреагував на ніжний прояв почуттів свого вихованця, і піднявся на другий поверх, до робочого кабінету. Йому хотілося швидше придумати що-небудь, щоб розлютити дівчину і чергового разу продемонструвати свою перевагу.

«Хоча, мушу визнати, вона досить симпатична. І смішно розмахує руками, коли гнівається. Ні, я думаю не про те, про що мушу. Робота понад усе!» – з цією думкою Аллен штовхнув ногою двері кабінету.

Кабінет був просторим, з дерев'яними панелями, темними дубовими меблями і великим шкіряним диваном навпроти робочого місця. Сівши за стіл, Аллен ввімкнув настільну лампу і дістав папку з інформацією про магазин Аніти. Його батькові вдалося отримати деякі відомості, які могли виявитися корисними в справі. «Добре мати тата, який, клацнувши пальцями, миттю отримує всі необхідні дані, – посміхнувся про себе Аллен. –  Так, подивимося, що тут у нас».

Відкривши папку, він щонайперше побачив вже знайомі карі очі, які лише годину тому дивилися на нього з таким обуренням. Світлина Аніти. Аллен взяв знімок і підніс його до лампи, уважно вдивляючись в кожну рису обличчя дівчини. Так, вона, безумовно, дуже симпатична. В очах хлопця на одну секунду блиснув хижий вогник.

«На війні всі засоби добрі, дорогенька!» – злісно посміхнувся він і кинув світлину у верхній ящик столу.