День шістдесят п'ятий, вечір.
Двір очікування стояв за зовнішньою брамою, і в нього заганяли всіх, кого секта виряджала кудись далеко й не поспішала проводжати. Піщана долівка, три солом'яні навіси, колодязь із вирізаною на зрубі забороною пити без дозволу. Конвой на Заставу вирушав лише на третій день, а до того всі чекали.
Яо сидів під навісом на мішку з вівсом і розглядав свої зап'ястки: слідів не було, лише шкіра ще пам'ятала холод печатки.
Яньлін прийшла, коли сіли птахи, але сама не сіла, а стала поруч, у світлій робі без пояса, з мечем, який несла в руці, а не на стегні, наче не мала права його підперезати.
— Апеляція через двадцять днів, — сказала вона. — Я подам її сама. Слухання не оминути: Вей Цзун наполягатиме на рядку параграфа, а Гао знайде десять прецедентів. Але я знайду одинадцятий.
— Не подавай про повернення.
Вона довго мовчала.
— Це гордість?
— Це вибір. — Яо дивився на пісок. — Мені дали це ім'я, щоб я за нього тримався. Я б двадцять днів сидів і чекав. Потім ще двадцять. Я не хочу, щоб на мене повертали чужий параграф.
— Тоді я подам про інше. — Вона не підвищила голосу, просто сказала. — Про підробку. Хтось у цій секті зішкрібав чужий почерк. Цього я не залишу.
— А якщо їх виявиться двоє, і вони сильніші за тебе?
— Тоді в мене буде більше причин. — Вона глянула на нього вперше, прямо. — Ти не просиш у мене нічого. Я помітила. Це важче, ніж коли просять.
Вона поклала на його мішок згорток, у якому лежали чиста хустка, чорний сухар і баночка меду, і пішла так само тихо, як прийшла, знову несучи меч у руці.
— Ти відмовився від найкращої руки в цій секті, — зауважив Ян.
«Я не відмовлявся. Я просто не взяв».
— Для мене це та сама справа, — відповів Ян. — Але вона розуміє різницю краще, ніж ти. Добре.
Тієї ночі Яо довго сидів під навісом і чекав, що в ньому щось відгукнеться. Він сам не знав, що саме: біль, злість, порожнеча, якій можна дати назву. Прямокутник у реєстрі висох, кайдани розрізали, ім'я забрали. Усередині було тихо, як було, коли пішла Яньлін.
— Дивлюсь, — озвався Ян, ніби вгадав. — У кістках нічого нового. Горно порожнє й тихе. Те, що вирішила зала, до кісток не дійшло.
«Це було моє ім'я».
— Було. — Ян помовчав. — Але ім'я не кістка, хлопче. Я б хотів сказати інакше. Не можу.
* * *
День шістдесят шостий.
Мей прийшла вдосвіта, зі згортком у рукаві, і простягла його мовчки.
— Від неї.
Усередині лежала крихітна скринька з дев'ятьма пілюлями в чорному воску і складений учетверо листок. Зверху на листку ніби вичавили запах: м'ята, свіжа, різка, і Яо розгорнув листок.
«Одна на день. Не більше, ти знаєш чому. Ши тримає мене в павільйоні під своїм замком. Двір видно з вікна, тож я бачила, як тебе вели. Ти зробив правильно. Не дякуй. І не поспішай із золотою: вона не втече. Пиши, але пиши так, ніби читатиме не я».
Підпису не було. Лише в кутку листка дрібне коло з рискою: знак, яким Цінхе позначала склянки зі щоденною дозою.
Мей стояла перед ним і не питала, що в листі. Він дочитав до кінця, і цього вистачило.
— Передай їй, що я тримаю, — сказав він.
— Передам.
Мей не мала звички лишатись, але лишилась. Шукала слово, і Яо бачив, як воно їй не дається, і не поспішав.
— Повертайся, — сказала вона нарешті.
— Коли зможу.
* * *
День шістдесят сьомий.
Бай Лу прийшла ще до обіду. Сіла на край колодязного зрубу спиною до воріт і довго колупала нігтем вирізану заборону.
— Ти міг мене назвати, — сказала вона.
— Ти була в галереї.
— Я була в галереї, і я чула. Один виклик. Ти виграв би слово. — Вона не підвела очей. — Не виграв.
— Не хотів.
— Знаю, що не хотів. Тому й кажу вголос, один раз, щоб ти не думав, що я не помітила. — Вона зісковзнула зі зрубу. — Усе. Більше не казатиму.
— Бай Лу. Не сиди тут сьогодні, — сказав він. — Нікого. Ні тебе, ні Лу, ні варти.
Жовті очі дивились пильно, без звичного жарту.
— Скажи лише: це те, чого я боюся?
— Це пілюля.
— Тоді я нічого не боюся.
— Бай Лу.
— Слід у слід. — Вона відступила на півкроку. — Конвой поїде вранці, я вийду на пів дня раніше, піду краєм. Кілька днів мене не бачитимеш. Але я там.
— Не шукай мене на дорозі.
— А я й не шукатиму, — сказала вона. — Я чекатиму.
Вона зникла між навісами, не залишивши слідів у піску.
* * *
Лу прийшов зовсім пізно, коли двір вже спав. Його ніхто не кликав, і він не казав, чому: просто з'явився на порозі стайні, великий, у засмальцьованому фартусі, із закритою шкіряною торбою на ремені, і сів на колоду біля дверей.
— Я ненадовго, — сказав він. — Тут же нікого немає.
— Тут я.
— Це я про вартових.
Він поклав торбу на мішок із вівсом, і в ній щось ледь дзенькнуло. Скринька з нефриту була тепла на дотик. Яо відкрив її, і в дворі запахло теплим воском і сонцем, так сильно, що кіт, який спав під навісом, підняв голову.
Пілюля була золота, завбільшки як ялівцева ягода. Лежала на білій подушці й нічого не робила.
— Тепер слухай, — сказав Ян. Голос його був дуже спокійний. — Я не хочу, щоб ти ковтав її тільки тому, що настав час.
«А чому?»
— Бо вона не вага, хлопче. Вона лише відчиняє двері. Заходити чи ні — твоє.
Яо дивився на пілюлю, за якою крізь відчинені двері тяглося нічне подвір'я: колодязь з забороною, чорний мур з одним ліхтарем і ім'я, якого більше не було в жодній книзі.
«Ім'я, — подумав він. — Те, що в мене забрали, я не проситиму назад. Нехай лишається там».
«Яньлін я відмовив, — подумав він. — Лисиці відмовив. Нічиєї варти сьогодні не взяв. Нехай так і лишиться. Мене не стерегтимуть».
— Це дорого коштуватиме, — тихо мовив Ян. — Тепер послухай ще одне. Не шукай собі ваги. Вона приходить сама, і приходить задорого. Те, що ти віддаєш зараз, віддаєш не горну: горну однаково, як тебе звали.