— Докази, — повторив Вей Цзун. Перстень на його пальці зупинився. — Панно Лю, вам не давали слова.
— Мені його ніхто не віддавав, старійшино. Його взяла наставниця Ши. — Цінхе вказала поглядом на двері. — Вона йде.
Вона й справді йшла. Спершу почули ціпок: Ши ступала повільно, як ступають ноги, що давно знали біль, і кожен стук ціпка по кам'яній підлозі відлунював у залі. За нею поспішав худий молодик у сірому, з двома дощечками під пахвою й каменем для розтирання туші в кишені халата. Пальці правої руки в нього були вимазані чорнилом до другої фаланги. Він ішов, опустивши голову, і, поки йшов, жодного разу не глянув ні на Яо, ні на Мена.
— Переписувач Юнь, — сказала Ши, ставши перед помостом. — Веде протокол від павільйону. Я не маю звички виступати без запису.
— Так, наставнице, — тихо озвався Юнь.
— Наставнице Ши, — мовив Вей Цзун, і слова вимовлялися в нього, як печатки: кожне окремо. — Павільйон під слідством. Ваша шафа опечатана. Ваша учениця втратила ключ. Ви порушуєте порядок.
— Я принесла порядок. Статут, параграф двадцять шостий: особа, чий підпис оспорено, має право довести підробку на місці. Шафу ви опечатали. Польовий футляр, який я ношу тридцять років, не опечатаний. Гао, знайдіть.
Гао знайшов потрібне місце, і шелест сувою здався в тиші голоснішим, ніж слід.
— Двадцять шостий, пункт другий, — неохоче мовив він. — «Оспорений підпис може бути перевірений за наявності обох сторін і згоди зали».
— Згоди, — повторив Вей Цзун. Він знову повернув перстень. Чверть назад. — Ми не відмовляємо у згоді тому, на кому лежить підозра. Сторінку.
Вей Чень, що стояв при стіні, поклав аркуш на низький столик перед помостом так обережно, ніби той міг розсипатись: жовтий папір, охайний заголовок, «Ц.» у рядку «видано».
Ши простягла руку до Цінхе, і Цінхе відкрила шкіряний футляр.
Усередині лежали три флакони з темного скла, пензлик із білого ворсу й тонка срібна лопаточка. Руки Ши розгорнули б це за мить, але зараз на кісточках її пальців проступали набряки, що їх він раніше не помічав. Вона дивилась на свої руки без жалю, мов на чужі.
— Мої пальці вже не втримають лопатку, — сказала вона. — Руки моєї учениці стійкіші. Зала проти?
— Зала дивиться, — відповів Вей Цзун.
Цінхе стала навколішки перед столиком. Вона не глянула на Яо. Узяла лопатку, змочила кінчик з першого флакона й торкнулась рядка «видано».
— Що це? — спитав Фан, і цього разу він підвівся, ставши так, щоб бачити. Чашку лишив на кріслі.
— Розчин, що розводить недавню туш, — сказала Ши. — Наше павільйонне чорнило для заклинальних ярликів. Воно старіє за три дні так, як звичайне за тридцять. Це приховує свіжий запис на старому папері. Але воно має власний запах і власну поведінку на вологій основі.
Тонка смужка навколо літери «Ц.» потемніла, як кружальце на воді. Потім знак почав сповзати. Не розпливатися, а віддалятись від паперу, мов струп від рани. Через півподиху на місці «Ц.» лежало лише світле коло, а чорнильна літера стояла осторонь, на кінчику лопатки.
Зала видихнула.
— Це не доводить, чий підпис, — сказав Вей Чень. — Доводить лише те, що рядок переписували.
— Далі, — спокійно мовила Ши. — Другий флакон.
Цінхе змочила пензлик з другого й провела по світлому колу. Папір під ним був тонший, зі слідом глибокої подряпини. Скребли ножем, охайно, по лінійці. Розчин осів у борозенках, і з тріщинок, повільно, як вода з піску, проступили коричневі залишки старої туші.
Цінхе нахилилась і прочитала вголос.
— «Ст. Мен». Далі тире. «Комора».
В залі стало так тихо, що Яо почув, як десь над стелею скрипнула балка.
— Ампула була видана не мені, — повільно мовила Цінхе. — Ані учневі, ані павільйону. Її записали на комору стюарда Мена. Потім це зіскребли й вписали замість нього «Ц.».
Мен простягнув руку до столу, наче хотів притримати його.
— Підробка... — сказав він. Голос його надломився. — Хтось підробив і підставив мене. Я підписав прийом, так, але в той час ампули надходили щодня, і я не...
— Ви підписали прийом, — спокійно підтвердив Фан. — Дякую, стюарде. Це збережемо.
Фан дивився на Мена не зловтішно, а співчутливо, і від цього співчуття стюард весь посірів.
— Достойні, — тихо проговорив Оуян. Він сидів, як і раніше, поряд зі старим, але тепер злегка нахилився вперед. — Мені так прикро втручатись... але чи не виходить, що Шень Яо не мав до отрути жодного стосунку? Сторінка виправлена, ім'я Цінхе вписане помилково... Я лише питаю.
— Ви питаєте помилково, Главо, — відповів Вей Цзун, не озирнувшись. — Підробка доведена. Хто підробив, не доведено. Хто вирізав сторінку, не доведено. Хто приніс її в Лазурну Хмару? — Перстень повернувся ще на чверть. — Шень Яо. Із болота. Від людей, яких ніхто не бачив, крім нього. Це не тотожно невинності. Статут.
— Він приніс її мені, — сказала Ши.
— Він приніс її в павільйон, де його поручителька працює. Мабуть, хотів показати, що знає, де лежить. — Старий нарешті глянув на Яо. Очі в нього були блідо-сірі, майже без відтінку. — Я не стверджую, що це так. Я стверджую, що зала не зобов'язана вгадувати.
Яо зробив крок уперед, і кайдани брязнули.
— Тоді запитайте у мене все, що можна запитати, старійшино. Я не маю чого приховувати про це.
— Одне питання, — сказав Вей Цзун. — Ви назвали людей на болоті, і ваші свідки цього не підтвердили. Ви чули: статут дає підсудному один виклик очевидця. Назвіть того, хто був там і не носить мундира, і зала його вислухає. Гао, пункт.
— Примітка до двадцять шостого, — неохоче підтвердив Гао. — Один виклик. Очевидець приходить сам і відповідає під запис.
Яо не підвів голови до галереї. Глянути означало б показати пальцем.
Вона була там, у кінці ряду. Він не бачив її, але знав це так, як язик знає дірку в зубі, і знав, що вона зараз не дихає.
— Назви, — сказав Ян. Голос його був рівний, як лезо, що лежить на столі. — Сторінка стане твоєю. Ця зала вірить очевидцеві більше, ніж тобі, і вірить правильно. Я не кажу «не називай». Я кажу, що в обох виборів є ціна, і хочу, щоб ти бачив обидві.