Печатки принесли після заходу сонця, коли двір за щілиною вже потемнів.
Двоє мундирів зайшли в камеру з ліхтарем і стали над Яо, поки третій, молодший, знімав із нього прості залізні кайдани. Яо дивився, як той порається: рука в хлопця була вологою, а очей він не підводив.
— Це просто на ніч, — пробурмотів він. — Так велено.
Нові кайдани були важчі й темніші. На кожній ланці стояв зубчастий знак, вибитий ледь помітно, мов клеймо на худобі. Коли замок клацнув, по зап'ястках пішов холод, не різкий, а рівний, як вода, що підіймається в колодязі.
Мундири вийшли, засув ліг у скобу, і світло віддалилось коридором, поки не зникло зовсім.
Камера була три кроки на чотири. Кам'яна лавка, діра в підлозі, під стелею щілина завширшки в долоню, крізь яку тягнуло двором. Пахло вогкістю й чужим страхом, що в'ївся в камінь за десятиліття.
— Тепер слухай, — сказав Ян.
«Слухаю».
— Це «Печатка Тиші». Я знаю її не з пам'яті, а за відчуттям: так затискають жилу перед тим, як різати. Вона не ріже. Вона стискає коло. — Голос у голові ішов рівно, без звичної їдкості. — Ти нічого не відчуваєш, правда? Ні болю, ні тиску.
«Лише холод».
— Холод — це вона й є. Усе, що йде від горна, зупиняється в зап'ястках, як у перетятому руслі. Нове горно не візьме, а старе не віддасть. Поки печатка на тобі, ти звичайна людина з дев'ятнадцятьма роками й тонким зап'ястям.
Яо торкнувся сивого пасма над скронею і подивився на свої руки в залізі.
«А рука? Та, зламана».
— Кістка гоїться. Як у звичайної людини, без поспіху. І якщо хтось вдарить тебе тут по-справжньому, рана лишиться раною. Хвилин не буде. Я кажу це тільки для того, щоб ти знав, на чому стоїш.
«Я знаю, на чому стою».
— Ні, — відповів Ян. — Ти знаєш, на чому стоїш з моєю допомогою. Це різне. Привчайся.
Яо сів на лавку; камінь був холодний, і він подумав, що холод дивним чином заспокоює. Він кілька разів випрямив і стиснув пальці, перевіряючи, чи слухаються, і вони слухались.
«Прості кайдани я міг порвати ще вдень».
— Міг, — сказав Ян. — І не порвав. Це перше, чого я не очікував від тебе за три місяці.
«А друге?»
— Що ти не питаєш мене, як порвати ці. — Пауза. — Спи. Завтра говоритимеш багато.
Він не заснув. Він лежав на лаві, дивився в стелю і слухав, як за щілиною проходить подвір'я: чобіт, чобіт, пауза, звук води з бочки. Минула година, друга, мабуть, уже за північ, коли в щілині щось зашурхотіло.
* * *
— Тихіше, — шепнули ззовні. — Тут шестеро в коридорі й сторож у дворі, але сторож щойно пішов по тютюн, а я бачила, у якій кишені він тримає ключ.
Яо піднявся на лаву й побачив у щілині, на самому краю світла, жовті очі, у яких вертикальні зіниці розширилися майже до круга.
— Бай Лу.
— Тихіше. Ти кажеш моє ім'я так, ніби кличеш лікаря. — Вона просунула в щілину пальці з чимось загорнутим. — Береш. Це хліб і шматок сиру. Сир несвіжий, але ти не в тому становищі.
— Звідки ти тут?
— Печатку мені дали. Вертаюсь повз цю залу, а там тебе ведуть мундири. Я подумала: «Цікаво, куди». Потім подумала: «А, ось куди». — Вона замовкла; Яо чув, як вона дихає. — Я можу відчинити. Це дві хвилини. Замок простий.
— Ні.
— Я не питала, чи ти хочеш. Я сказала, що можу.
— Я знаю. Ні. — Він притулився лобом до холодного каменю біля щілини. — Якщо я втечу, за мене все скаже втеча. Усе, що я скажу завтра, піде в мій бік. Якщо втечу, піде проти.
Бай Лу довго мовчала, а потім заговорила знову:
— Моя мати казала, що в людей є дивна звичка: чекають, поки їх засудять, щоб довести, що вони не варті суду. — Вона посміхнулась, він це чув у голосі. — Я не про тебе. Просто пригадалось.
— Що тебе тримає тут?
— Не знаю. — Вона відповіла швидко, чесно, без жарту, і це було незвично. — Ти не питав, чому в мене жовті очі. Я вирішила: нехай буде борг. А тепер думаю: якщо борг віддати, що лишиться?
Яо не знав, що відповісти, тож розламав хліб навпіл і половину просунув назад у щілину.
— Їж. Ти п'ять днів нічого не їла по-людськи.
— Це різне. — Вона взяла. — Я лисиця, я можу їсти й стоячи. Завтра я буду в галереї. У Дисциплінарній залі є для глядачів сходи нагорі. Я пройду як служниця. Я вмію бути нудною.
— Нічого не роби.
— Я нічого й не зроблю. Поки. Якщо тобі не дадуть говорити, я зроблю щось дрібне, розумієш. Гуркіт. Чашку. Не вбивство.
— Бай Лу.
— Спи, залізний хлопче.
Щілина спорожніла. Він ще постояв на лаві, жуючи сухий хліб, і несподівано засміявся, беззвучно, в долоню, хоча холод у зап'ястках не пустив сміху далі.
* * *
Вей Чень прийшов перед світанком, і Яо впізнав його ще по запаху: дорогі пахощі пробились крізь вогкість камери раніше, ніж відчинилися двері. Мундири лишились у коридорі. Всередину зайшов лише він, сам, з ліхтарем, у чистому халаті кольору слонової кістки, і сів на лавку навпроти, мовби щойно повернувся з гарного обіду.
— Не спиться? — спитав він. — Мені теж. Нічні справи псують колір обличчя.
— Чого ви хочете?
— Допомогти. — Вей Чень склав руки на колінах, пальці довгі й доглянуті. — Ви розумна людина, Шень Яо. Я це бачив у фіналі: ви не вистояли б із кулаками проти такого списа, значить, використали голову. Тому скажу прямо. Ви можете назвати сторінку підкинутою ворогами і розповісти казку про червоні мантії. Старійшина Вей такого не любить. Він любить два слова: так і ні. Було у вас — чи не було.
— Було.
— Он як. — Вей Чень відкинувся на стіну. — Тоді в нас вже майже угода. Скажіть це залі: «Сторінка була в мене. Я не знаю, звідки». Це володіння, не отруєння. Рік послуху при Залі, і вас забудуть. Інакше виходить: червоні, лисиця з болота, мертвий звір, які ви самі ж принесли в Лазурну Хмару. Людей, які приносять стільки зайвого, зала не любить.
— А Цінхе?
— Панна Лю? — Вей Чень на мить виглядав майже щиро здивованим. — Вона втратила ключ, а ключ втрачають частіше, ніж гадають. Їй дадуть догану. Ви ж не хочете, щоб вона відповідала за ваше пояснення?