Iron Marrow

Розділ 16. Сторінка

Першу добу по змієві Яо провів у лубках і мовчанні: Бай Лу тричі приносила воду, двічі перев'язувала руку й жодного разу не спитала. Шов Лу розійшовся ще на болоті, і Яо перешив його сам, лівою, голкою з моточка, а вона стояла над ним з виглядом людини, що бачила й гірше.

— Не лівою, — сказала вона замість Лу.

— Знаю.

— Тоді чому?

— Бо правою я зараз і нитки не втримаю.

— Слухай, — сказав Ян, поки голка ходила. — Борг із півфіналу горно жує другий тиждень і ще не дожувало. Слідом стоять вовки й рука. Більше воно не візьме, тож нічого нового не збирай і лежи.

На другу добу Бай Лу пішла читати годівницю, і Яо скоро перестав дивуватись тому, що вона бачить.

Колоди були витоптані не однаково. По одному краю лишились подряпини від чобіт, по другому відбитки від босих ніг, які не належали нікому з людей, що ходять по болоту. Мотузки на вузлах були вощені, а віск свіжий. На зламаному дереві, з якого вона зістрибнула, під корою застряг клаптик ганчірки, червоної, як сухий кров'яний струп.

— Приходять на плоскодонці, — сказала вона. — Від кам'яної брами не доберешся: надто мілко. Четверо, може, п'ятеро. Один низький, дрібно ступає. Один старший, ходить так, ніби йому все болить, а скаржитись нема кому.

— Скільки днів між приходами?

— Три. — Вона показала на кілочки, які хтось позначив зарубками: чотири старі, п'ята свіжа. — Остання була за ніч до змія. Сьогодні третя ніч.

Яо глянув на мертвого змія. Його вже обліпили мухи, перші живі істоти, що наважились повернутись у цю воду.

— Тобто вони прийдуть і побачать, що він мертвий.

— Побачать, що його розпороли. — Бай Лу присіла й провела пальцем по краю розрізу. — Акуратно, ножем. Не по м'язу, а по шву. І їм стане дуже цікаво, хто навчився різати так, щоб дістати, а не вбити.

— Ми підемо?

— Ми залишимось. — Вона підвела очі. — Ти не мусиш. Рука в тебе в лубках.

— Ти знову піднімешся на дерево сама.

— Зазвичай я так і роблю.

— Тому й кажу.

Вона не усміхнулась, але ніздрі її ворухнулись, і він вирішив рахувати це за згоду.

* * *

Чиновники з'явились опівдні, коли Яо саме намагався одягти сорочку однією рукою й програвав.

Вони вийшли з туману з піднятими долонями, повільно, як люди, що давно навчились не лякати тих, кого бояться. Лі кульгав, спираючись на ціпок, який Бай Лу відрізала для нього від верби. Сун тримав руку так, ніби вона належала комусь іншому.

— Ми не за вами, — сказав Лі. — Ми до вас.

— Це різні речі? — спитала Бай Лу, не опускаючи лука.

— Для нас так.

Він подивився на Яо, потім на мертвого змія вдалині, і плечі його трохи опустились.

— Нам велено дізнатись, чи звір мертвий і хто його вбив.

— Мертвий, — сказав Яо. — Пишіть правду: я тримав, мисливиця різала.

— Це правда? — тихо спитав Сун.

— Дослівно.

Лі зробив позначку в дощечці, яку витяг з-за пазухи, потім стер її рукавом і написав знову, коротше. Бай Лу подивилась на це довгим жовтим поглядом.

— Нам ще велено, — сказав Лі, дивлячись у землю, — не помічати червоних.

— Яких червоних?

— Тих, що ходять по болоту. Ми їх бачили на третій день: четверо, на плоскодонці. Наказ був: не помічати. — Він ковтнув. — Я лише кажу, що наказ був.

— Хто наказав?

— Той, хто пише нам накази. Я лише читаю.

Бай Лу фиркнула.

— Дуже зручно.

— Не зручно, — сказав Сун. — Ми вам винні. Це нам не подобається.

— Боржники ненавидять тих, кому винні, — відгукнулась вона.

— Не ходіть до годівниці сьогодні вночі, — додав Лі, ніби не чув. — Це все, що ми вам скажемо. І це вже більше, ніж належить.

Вони пішли, цього разу не озираючись, і туман загорнув їх так само беззвучно, як і віддав.

— «Не помічати червоних», — повторила Бай Лу, і в голосі її нічого не було, ні злості, ні подиву, лише гладка поверхня води над чимось глибоким. — Хто може наказати людині не бачити те, що вона бачить?

— Той, хто сам бачить їх щодня, — тихо озвався Ян. — Хлопче, поклади це в сумку й нікому не показуй. Навіть собі.

«Не покажу».

Яо дивився туди, де розтанули чиновники. Ян, схоже, не жартував. Це траплялось рідко, і кожного разу після цього було важче дихати.

* * *

Перед тим як сховатись, Бай Лу обмазала їх обох болотяним мулом із мохом: обличчя, шию, руки, навіть ремінь на лубках.

— Це не врятує від лисиці, — пояснила вона, змащуючи Яо лоб. — Але від людей цілком. Люди пахнуть сильніше, ніж думають.

— А від вовків?

— Вовків мало. Ми їх убили. — Вона відступила, оцінюючи свою роботу. — Ти схожий на чорну жабу, що образилась. Це добре.

— Ти теж.

— Я лисиця. Я виглядаю чудово в будь-якому багні.

Вони сховались у чагарі очерету за сорок кроків від годівниці, по пояс у воді, яку Бай Лу попередньо понюхала й оголосила «майже безпечною». Ліва рука Яо тримала торбу вище води. Права, у лубках із очерету, висіла на ремені. Він відчував кожне ребро окремо, як відчувають гострі речі в мішку.

— Пий, — прошепотіла Бай Лу, тицьнувши йому до рота фляжку. — Лише ковток. Я бачила, ти дивився на відвар.

— Ши казала раз на добу.

— Ши тут нема.

Він випив. Мідь у роті, яку він ледь утримував на краю, посунулась далі.

Чекали довго. Туман спустився на воду щільним сірим шаром і став тим місцем, де звуки гасли, не долетівши. Раз у раз Бай Лу торкалась його ліктя, коротко, двома пальцями: слухала. Потім і сам Яо почув: щось тихо вело воду за кормою, повільно, ритмічно, два на один.

Плоскодонка вийшла з туману без жодного звуку. Чотири постаті в довгих мантіях без вишивки й герба, кольору висохлої крові. Один тягнув за мотузку зв'язану вівцю, яка не мекала. Двоє зіскочили на колоди. Четвертий лишився в човні й дивився.

Це був Мен Ху.

Яо впізнав його по поставі раніше, ніж по обличчю: той самий вузький профіль, та сама спина. А потім побачив обличчя. Воно було бездоганно спокійним. Таким спокійним, що це лякало більше, ніж злість: спокій, вивчений перед мідним тазком у темній кімнаті гуртожитку, до останнього м'яза.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше