Мертву воду вони знайшли на п'ятий день у болоті.
До того чотири дні вони ходили слід у слід, і Яо навчився двох речей: болото не прощає «приблизно», а Бай Лу не вміє хвалити, вона лише мовчить трохи м'якше.
Спочатку Яо подумав, що це просто тиша. Потім помітив, що тиша має межу: за останньою купиною з осокою болото переставало дзижчати, цвірінькати, квакати й плюскотіти. Залишалась вода, чорна й гладка, як блюдо, і над нею не літала жодна комаха. Бай Лу зупинилась на краю і присіла, і Яо побачив, як вона торкнулась кінчиками пальців землі, ніби перевіряла, чи тепла вона.
— Звір ліг тут не вчора, — сказала вона. — Але й не торік. Дивись.
За чорною водою, під шаром сивого мулу, тяглася борозна, широка, як колія від воза з камінням. Вона виходила з однієї протоки й пірнала в іншу. По краях боліт лишились слизові смуги, і на смугах не росло нічого, навіть мох.
— Не поспішай, — додала вона. — Він не голодний. Хтось його годує.
— Звідки ти знаєш?
— Голодний звір лишає кістки. Цей їсть, засинає й нічого не розкидає. — Вона підвелась. — Ходімо. Я покажу.
— Колись тут стояло місто, — зауважив Ян, поки вони йшли. — Назви не пам'ятаю, лише що дороги були вимощені білим каменем. Тепер тут жаби й покійники, і невідомо, хто з них тихіший.
Табір мисливців вони минули по дорозі. Від нього лишилось три колоди, дві порожні торби й вогнище, давно змите дощем до сірої плями. Бай Лу не пішла в обхід. Вона підійшла до кожної торби, нахилилась і поклала поруч по пасму золотаво-рудого волосся, зв'язаному червоною ниткою. Нитка була не такої фарби, як на колодах, а старша, вицвіла. Яо не питав, чия вона.
— Троє з Сірої Верби, — сказала Бай Лу, не підводячись. — Прийшли по винагороду. Розумні люди. Вирішили, що розумніші за мене.
— Вони теж шукали?
— Шукали. Тільки не слід у слід.
Годівниця була за півгодини ходи: майданчик із прив'язаних колод, збитих мотузками, які давно зігнили, а потім хтось замінив їх новими. На колодах лежали обгризені ребра, кілька розбитих горщиків, а в центрі стояла порожня колода з вирубаною серединою, ніби барабан.
Яо торкнувся мотузки. Вона була свіжа. Червона, насичена, як нитка, що ще пам'ятає вовну.
— Червоне, — сказала Бай Лу тихо. — Усюди червоне. Тканина на вузлах, фарба на колодах. Про це я й кажу.
— Це знак?
— Це підпис. — Вона присіла перед барабаном, провела пальцем по краю й понюхала. — Сюди приходять, стукають, і воно виходить. Два довгих, один короткий. Щоразу, як я йшла за ним, його слід приводив сюди й обривався. Хтось завжди приходив раніше.
«Той, хто його годує, знає, що ми прийдемо», — подумав Яо.
— Знає, — підтвердив Ян. — Це вже не здогад. Але він, схоже, не збирається сам виходити назустріч.
— Ми можемо його викликати, — промовила Бай Лу. — Зараз. Тут земля тримає, деревина ще міцна, і він піде по прямій, бо інакше не дістанеться. Я знайду дерево, звідки стріляти.
— Скільки в тебе стріл?
— Двадцять три. — Вона глянула на нього. — А ребер, які не можна бити?
— Два. З тріщинами.
— Це треба було сказати мені до того, як ми сюди прийшли.
Вона похитала головою й пішла шукати дерево.
— Двадцять три стріли, — задумливо сказав Ян. — Така знає ціну кожній. Мені б такого лучника триста років тому.
* * *
Перед тим як лізти на дерево, Бай Лу обмотала Яо мотузкою за пояс й прив'язала другий кінець до колоди.
— Це навіщо?
— Щоб було за що тебе тягти. — Вона перевірила вузол. — Я не вірю чоловікам, які лічать власні поранення вголос.
— Я не лічив вголос.
— Лічив. Губами. — Вона відійшла на два кроки й обернулась. — Не геройствуй. Я не збираюсь витягувати тебе з води двічі за тиждень.
Він вийшов, коли сонце стало низько й жовто.
Три удари по порожній колоді: два довгі, один короткий. Звук ліг на воду, не відбившись.
Мить нічого не відбувалось. Потім чорна вода почала підніматись, не хвилею, а рівно, як тісто, і з неї показався змій. Дуже довгий і млявий, сіро-білий, як риб'яче черево, із шкірою, яка не блищала, а ніби всмоктувала світло. Голова його була завбільшки з бочку. Рот закривався ліниво, і з нього тягнулось щось тепле й зеленувате, що пахло кислотою й гнилою капустою.
— Не вдихай! — крикнула з дерева Бай Лу. — Пари тут нема, це його подих!
Стріла пішла в око. Змій повернув голову, і стріла розбилась об кістяну пластину.
— Перша не береться, — сказав Ян. — Не гнівайся на неї. Дивись на шию.
Яо дивився. Змій піднімався на п'ять його зростів і опускався на чотири, повільно, як людина, що спить сидячи, і щоразу шия відкривала світлу смугу шкіри, м'яку, оголену, під самою щелепою.
— Туди, — сказав він вголос.
— Це ти мені? — крикнула Бай Лу.
— Під щелепу. Коли він піднімається!
— Я чула, що в тебе лише ребра болять, а не голова! — Але стріла вже летіла.
Вона влучила в м'яке й застрягла, і змій заревів. Низько, на межі чутного, так, що в Яо задзвеніли зуби й дві волосяні тріщини в ребрах озвались одразу обидві.
— Це не добре, — тихо зауважив Ян. — Хлопче, слухай. Тобі не можна, щоб він влучив у груди. Зараз там не вага, а зламані кістки.
«Тоді не дай йому».
— Правильно. Нарешті ти почав говорити розумно.
Змій вдарив хвостом. Яо побачив це, ще коли змій напружив плечі, бо в змія теж були свого роду плечі: широкий м'яз під шкірою, що здувся на мить раніше. Він присів. Хвіст пройшов над головою з таким свистом, що з колод посипалась кора.
Вдруге хвіст ішов просто в ребра. Тіло вже стало в стійку, щоб прийняти.
— Не приймай, — сказав Ян швидко й тихо. — Приймати тебе вчили без тебе. Обирай, куди.
Яо повернувся боком. Хвіст, що мав прийти в ребра, зачепив лише праве передпліччя, яке він підставив, ще не знаючи, що вирішив. Кістка хруснула. Біль був чистий і широкий. Він покотився аж до плеча й осів у животі гарячою каменюкою.
— Права, — сказав Ян без жодного тріумфу. — Горно ще не дожувало борг із півфіналу. За ним у черзі вже вовки, тепер ця рука: разом три. Четверту воно не візьме, далі лише борг. Хлопче, ти це розумієш?