Iron Marrow

Розділ 14. Слід у слід

Вона вийшла з туману так, ніби туман сам її віддав.

Невисока, у темно-сірому мисливському вбранні, з капюшоном, насунутим на очі, з луком за спиною й двома вигнутими ножами на стегнах. З-під капюшона вибивались золотаво-руді пасма. Вона підійшла до дерева, висмикнула стрілу, одним рухом зняла з неї пасмо волосся й сховала в кишеню, і тільки тоді подивилась на Яо.

Очі в неї були жовті, зі зіницями, що не круглі, а вертикальні. Над лівою бровою біліла тонка риска шраму, єдина вада на цьому обличчі.

— Ти запізнився, — сказала вона.

— Мені видали дозвіл три дні тому.

— Мені сказали, пришлють «щось особливе». — Вона обійшла його по колу, не поспішаючи. — Я уявляла гіганта. Двоголового, можливо.

— Мене переоцінили.

— Це я бачу. — Вона зупинилась поруч і принюхалась, як це роблять собаки й, очевидно, лисиці, без жодного сорому. — Залізо. Старий порох. Мазь для кісток, і погана. Ще один запах, такий, що не твій.

Вона простягла руку.

— Що в тебе в рукаві?

Яо віддав сувій. Вона не розгорнула його: повертіла в пальцях, піднесла до носа й мало не чхнула.

— Сандал і старий чай. — Вона стиснула пергамент у пальцях, ніби той був живий. — Він теплий. Вас у секті що, гріють зсередини, як піч?

— Він теплий вже три дні.

— Тоді його гріє не рука. Його гріє пам'ять. — Вона глянула на Яо без жодної веселості. — Мати показувала мені таке. Хтось поклав у папір шматок свого сліду, і поки папір при тобі, той, хто його залишив, бачить, куди ти ступаєш.

«Він бачить», — подумав Яо.

— Він, мабуть, і чує, — відгукнувся Ян. — Не називай його вголос. І запитай, що вона радить.

— Що ти радиш? — вимовив Яо.

— Мох, — відповіла Бай Лу.

Вона присіла навпочіпки, зірвала жмут зеленого, мокрого, холодного моху з-під корча, вклала в нього сувій, замазала глиною з калюжі й затиснула все в порожнину очеретини. Вийшла довга, обліплена грязюкою ковбаска.

— Болото глухе, — сказала вона, ховаючи очеретину в торбу. — Все, що воно слухає, воно забуває. Не палити: той, хто слухає, відчує, що нитку обірвано. Нехай думає, що ми в тумані й нічого не бачимо.

— Він не повірить.

— Не повірить. Але дасть нам день, поки сумніватиметься.

«Розумна», — подумав Яо.

— Лисиця, — сказав Ян із повагою, яку витрачав украй рідко. — Усі лисиці розумні. Це їхній головний недолік: вони вважають себе розумнішими за всіх і найчастіше мають рацію.

Бай Лу вже йшла, і говорила на ходу, так, ніби кидала камінці у воду:

— Три правила. Перше: слід у слід. Ступаєш лише туди, куди ступила я. Друге: нічого червоного, ні ягід, ні квітів, ні того, що плаває. Третє: вночі з водою не розмовляй, хоч би вона питала дуже чемно.

— А якщо грубо?

— Тоді це не вода. — Вона навіть не оберталась. — Іди.

* * *

Сіра Верба стояла там, де болото вперше вирішило, що суходіл йому не заважає. П'ять хат на палях, одна довга галерея з дощок і пліт, прив'язаний до кожного ґанку. Над усім цим, мов щогла, стирчав червоний стовп.

Дядько Чжоу Куаня виявився старим, кістлявим, з очима, в яких не було жодного запитання. Він подивився на шнурок із трьома вузлами, на Яо, на Бай Лу, яка вже раз тут була, і мовчки посунув двері. Не замкнув. Поставив на дошки миску з рисом, у якому плавали шматки сушеної риби, і вийшов, так само мовчки.

— Ось це чоловік, — сказала Бай Лу, сідаючи до миски. — Скільки я тут була, він сказав мені три слова. «Їж. Лягай. Йди».

— Він і мені сказав стільки.

— Бачиш? Ти вже майже родич.

Вона їла швидко, акуратно, як люди, що звикли їсти на ходу, й слухала його мовчання поверх миски. Він сів так, щоб не торкатись лівим боком до стіни, і вона це помітила.

— Ти ходиш, ніби несеш когось до лікаря, — сказала вона. — І забуваєш, що несеш себе.

— Я цілком здоровий.

— Звісно. — Вона облизала ложку. — Тому ти сидиш, як на гвіздку.

Яо промовчав. Це зазвичай працювало.

* * *

Другого дня болото почало вчити його по-справжньому.

Бай Лу йшла попереду, легко, ніби по твердому, і під її ногами лишався слід, неглибокий, як відбиток пальця на воску. Він ступав у нього. Купина, купина, коренище, чорна вода з жовтим відблиском, купина. Туман лип до обличчя, і відстань тут вимірювалась не кроками, а вдихами: десять до наступного пагорба, п'ятнадцять до сухого дерева, двадцять до місця, де краще не думати.

Він лічив. Це була його звичка й ліки одночасно.

На сороковому кроці лівий бік потягнуло. Шов Лу розійшовся тихо, без звуку, лише раптом стало мокро й тепло. Він перестав відчувати купину під лівою ногою на півподиху довше, ніж слід, і чорна вода вхопила його до колін.

Бай Лу була біля нього раніше, ніж він устиг вилаятись. Вона схопила його за пояс і рвонула так, що він виплив разом із багном і піною.

— Слід у слід, — сказала вона крізь зуби. — Не «слід біля сліду». Не «приблизно».

— Я старався.

— Старатись нічого не коштує. — Вона відпустила його й тут побачила кров, що проступила крізь халат біля ребер. Не ту, що від багна. — Це що?

— Шов.

— Хто шив?

— Один чоловік.

— Він шиє краще за більшість цілителів. — Вона нахилилась, торкнулась краю пов'язки й понюхала пальці. — Вощена нитка. Шкіряник. Міхи шиє, так? — Вона підвела очі. — Ти мені не розповів про рану.

— Ти не питала.

— Воно й так видно. Не помирай мені тут. У мене лопата одна, і вона для власних потреб.

Він пішов далі. Лівою рукою тримав свій бік. Бай Лу змінила ритм: вона тепер ходила повільніше й жодного разу не озирнулась, і він був вдячний їй за те, що вона ні на мить не дивилась на нього так, як дивилась би на хворого.

— Ти слухаєш когось, — сказала вона раптом, коли привал уже давав надію. — Мовчиш, дивишся вбік, ніби питаєш.

— Звичка.

— Погана.

— Ага, — сказав Яо. — Але я з нею вже давно.

Ян мовчав. Він мовчав, коли йому було що казати й не було що додати, і Яо навчився цю тишу відрізняти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше