Вона вийшла з туману так, ніби туман сам її віддав.
Невисока, у темно-сірому мисливському вбранні, з капюшоном, насунутим на очі, з луком за спиною й двома вигнутими ножами на стегнах. З-під капюшона вибивались золотаво-руді пасма. Вона підійшла до дерева, висмикнула стрілу, одним рухом зняла з неї пасмо волосся й сховала в кишеню, і тільки тоді подивилась на Яо.
Очі в неї були жовті, зі зіницями, що не круглі, а вертикальні. Над лівою бровою біліла тонка риска шраму, єдина вада на цьому обличчі.
— Ти запізнився, — сказала вона.
— Мені видали дозвіл три дні тому.
— Мені сказали, пришлють «щось особливе». — Вона обійшла його по колу, не поспішаючи. — Я уявляла гіганта. Двоголового, можливо.
— Мене переоцінили.
— Це я бачу. — Вона зупинилась поруч і принюхалась, як це роблять собаки й, очевидно, лисиці, без жодного сорому. — Залізо. Старий порох. Мазь для кісток, і погана. Ще один запах, такий, що не твій.
Вона простягла руку.
— Що в тебе в рукаві?
Яо віддав сувій. Вона не розгорнула його: повертіла в пальцях, піднесла до носа й мало не чхнула.
— Сандал і старий чай. — Вона стиснула пергамент у пальцях, ніби той був живий. — Він теплий. Вас у секті що, гріють зсередини, як піч?
— Він теплий вже три дні.
— Тоді його гріє не рука. Його гріє пам'ять. — Вона глянула на Яо без жодної веселості. — Мати показувала мені таке. Хтось поклав у папір шматок свого сліду, і поки папір при тобі, той, хто його залишив, бачить, куди ти ступаєш.
«Він бачить», — подумав Яо.
— Він, мабуть, і чує, — відгукнувся Ян. — Не називай його вголос. І запитай, що вона радить.
— Що ти радиш? — вимовив Яо.
— Мох, — відповіла Бай Лу.
Вона присіла навпочіпки, зірвала жмут зеленого, мокрого, холодного моху з-під корча, вклала в нього сувій, замазала глиною з калюжі й затиснула все в порожнину очеретини. Вийшла довга, обліплена грязюкою ковбаска.
— Болото глухе, — сказала вона, ховаючи очеретину в торбу. — Все, що воно слухає, воно забуває. Не палити: той, хто слухає, відчує, що нитку обірвано. Нехай думає, що ми в тумані й нічого не бачимо.
— Він не повірить.
— Не повірить. Але дасть нам день, поки сумніватиметься.
«Розумна», — подумав Яо.
— Лисиця, — сказав Ян із повагою, яку витрачав украй рідко. — Усі лисиці розумні. Це їхній головний недолік: вони вважають себе розумнішими за всіх і найчастіше мають рацію.
Бай Лу вже йшла, і говорила на ходу, так, ніби кидала камінці у воду:
— Три правила. Перше: слід у слід. Ступаєш лише туди, куди ступила я. Друге: нічого червоного, ні ягід, ні квітів, ні того, що плаває. Третє: вночі з водою не розмовляй, хоч би вона питала дуже чемно.
— А якщо грубо?
— Тоді це не вода. — Вона навіть не оберталась. — Іди.
* * *
Сіра Верба стояла там, де болото вперше вирішило, що суходіл йому не заважає. П'ять хат на палях, одна довга галерея з дощок і пліт, прив'язаний до кожного ґанку. Над усім цим, мов щогла, стирчав червоний стовп.
Дядько Чжоу Куаня виявився старим, кістлявим, з очима, в яких не було жодного запитання. Він подивився на шнурок із трьома вузлами, на Яо, на Бай Лу, яка вже раз тут була, і мовчки посунув двері. Не замкнув. Поставив на дошки миску з рисом, у якому плавали шматки сушеної риби, і вийшов, так само мовчки.
— Ось це чоловік, — сказала Бай Лу, сідаючи до миски. — Скільки я тут була, він сказав мені три слова. «Їж. Лягай. Йди».
— Він і мені сказав стільки.
— Бачиш? Ти вже майже родич.
Вона їла швидко, акуратно, як люди, що звикли їсти на ходу, й слухала його мовчання поверх миски. Він сів так, щоб не торкатись лівим боком до стіни, і вона це помітила.
— Ти ходиш, ніби несеш когось до лікаря, — сказала вона. — І забуваєш, що несеш себе.
— Я цілком здоровий.
— Звісно. — Вона облизала ложку. — Тому ти сидиш, як на гвіздку.
Яо промовчав. Це зазвичай працювало.
* * *
Другого дня болото почало вчити його по-справжньому.
Бай Лу йшла попереду, легко, ніби по твердому, і під її ногами лишався слід, неглибокий, як відбиток пальця на воску. Він ступав у нього. Купина, купина, коренище, чорна вода з жовтим відблиском, купина. Туман лип до обличчя, і відстань тут вимірювалась не кроками, а вдихами: десять до наступного пагорба, п'ятнадцять до сухого дерева, двадцять до місця, де краще не думати.
Він лічив. Це була його звичка й ліки одночасно.
На сороковому кроці лівий бік потягнуло. Шов Лу розійшовся тихо, без звуку, лише раптом стало мокро й тепло. Він перестав відчувати купину під лівою ногою на півподиху довше, ніж слід, і чорна вода вхопила його до колін.
Бай Лу була біля нього раніше, ніж він устиг вилаятись. Вона схопила його за пояс і рвонула так, що він виплив разом із багном і піною.
— Слід у слід, — сказала вона крізь зуби. — Не «слід біля сліду». Не «приблизно».
— Я старався.
— Старатись нічого не коштує. — Вона відпустила його й тут побачила кров, що проступила крізь халат біля ребер. Не ту, що від багна. — Це що?
— Шов.
— Хто шив?
— Один чоловік.
— Він шиє краще за більшість цілителів. — Вона нахилилась, торкнулась краю пов'язки й понюхала пальці. — Вощена нитка. Шкіряник. Міхи шиє, так? — Вона підвела очі. — Ти мені не розповів про рану.
— Ти не питала.
— Воно й так видно. Не помирай мені тут. У мене лопата одна, і вона для власних потреб.
Він пішов далі. Лівою рукою тримав свій бік. Бай Лу змінила ритм: вона тепер ходила повільніше й жодного разу не озирнулась, і він був вдячний їй за те, що вона ні на мить не дивилась на нього так, як дивилась би на хворого.
— Ти слухаєш когось, — сказала вона раптом, коли привал уже давав надію. — Мовчиш, дивишся вбік, ніби питаєш.
— Звичка.
— Погана.
— Ага, — сказав Яо. — Але я з нею вже давно.
Ян мовчав. Він мовчав, коли йому було що казати й не було що додати, і Яо навчився цю тишу відрізняти.