Сходи до Внутрішньої секти починались від білої платформи й губились у хмарі, і Яо стояв унизу, не ставши на жодну з трьох тисяч.
Нагорі його чекала кімната: так обіцяв жетон. Унизу його чекав сухий чоловік у темно-синьому халаті, з тонким пензликом за вухом, який, схоже, ніколи не сидів, а лише ненадовго переставав стояти.
— Шень Яо, — сказав чоловік. — Дозвіл на виїзд за межі секти. Строк двадцять днів. Супровід двоє, від Внутрішньої секти, за наказом старійшини.
Він простягнув аркуш. На печатці Яо впізнав журавля, що підняв одну ногу.
— Мисливиця не любить, коли їй допомагають, — сказав Яо. — Старійшина сам так сказав.
Сухий чоловік обдумав це так, як обдумують ціну на ринку.
— Занесено: відмова усна. — Він навіть не торкнувся пензлика. — Кімнату вам виділено на Східному ярусі, номер сорок. До повернення її опечатано.
— Хто опечатав?
— Порядок.
Погляд його зісковзнув на пояс Яо, де на шкіряному чохлі лежала долоня, і довго там не затримався.
— Чохол, — сказав чоловік. — Параграф одинадцять. Клинок не менше п'яді.
— Ви ж самі дивились на нього.
— Я дивлюсь на все.
Він вклонився рівно настільки, наскільки вимагав статут, і пішов, не обертаючись, так само, як стояв.
— Коли чиновник каже «занесено», — тихо озвався Ян, — рахуй, скільки людей із чобітьми для болота вже стоять за рогом. Старійшина не наполягає, хлопче. Старійшини взагалі рідко наполягають. Вони передбачають.
Яо розгорнув дозвіл. Під печаткою стояло ім'я мисливиці й слово «разом», виведене так само акуратно, як усе в цього чоловіка. Сувій у рукаві, той, що йому дали в кабінеті, лишався теплим уже другу годину, хоча руки в Яо були холодні. Він розгорнув його вперше. Текст був короткий, писаний тією ж акуратною рукою, що й дозвіл: «Звір у Туманних болотах, за описом туманний змій. Знищити. Серцевину добути цілою, шкіру не псувати. Серцевину пред'явити особисто». Про мисливицю там було лише ім'я й слово «допоміжна».
«Він теплий».
— Годину тому я б сказав, що від кабінету, — відповів Ян. — Тепер уже ні. І зверни увагу: його цікавить не звір, а те, що всередині. Люди, яким потрібна голова, пишуть «голова». Люди, яким потрібна серцевина, пишуть «особисто».
* * *
На п'ятдесятій сходинці стояла Яньлін зі згортком у руці. Відстань між ними була рівно довжиною меча без вістря; місяць тому, подумав Яо, вона була б довша на кінчик.
— Дванадцять вдихів, — сказала вона замість привітання. — Я рахувала. Хто навчив тебе перекривати?
— Кузня. Тяга й вогонь.
— Брешеш. Але красиво. Лінь Фен цієї ночі простояв на колінах під дверима старійшини Фана аж до світанку, і двері не відчинились. Для учня це гірше за поразку. — Вона перехилила голову, оглядаючи його, як клинок перед боєм. — Ти йдеш на болота, усі знають. Не померти там — умова. Ти мені винен реванш. Я не збираюсь вигравати в мерця, це нудно.
— Ян передає, що це найкраща пропозиція за тиждень.
Вона підняла брову й пішла вгору, і на шістдесятій сходинці її пальці раз торкнулись шпильки: перевірила, чи тримається.
* * *
Чжоу Куань чекав біля стайні з тим виглядом, з яким люди чекають на лікаря: ніби просто випадково тут стоять.
Він схуд. Халат висів на ньому так, ніби його шили для когось, хто лишився вдома. На плечі, там, де мала бути нашивка рангу, темніло прямокутне місце від нашитого й відірваного знака. Поруч, тримаючи мула за повід, стояв Бінь, і мул дивився на Яо з упевненістю тварини, яка знає більше за всіх присутніх.
— Чув, ти йдеш на болота, — сказав Чжоу.
— Хто сказав?
— У цій секті чутки швидші за мула. — Він не посміхнувся. — Бінь ходить на болото по очерет, мул знає там кожну купину. Он.
Він простягнув шнурок: товстий, плетений, з вузлами, нанизаними нерівно, як намисто в людини, що лічила в темряві. Шнурок пах сіном і мулом.
— Від кам'яної брами вузол — це перегін. Три вузли — Сіра Верба. Там хата з червоним стовпом, мій дядько. Скажеш, що від мене. Він нічого не скаже, але двері не замкне.
— Дякую.
— Не дякуй. — Чжоу відвернувся до мула, ніби хотів поправити упряж. — Це не подяка. Це шнурок. Я винен тобі чотири зерна, а боргів я не люблю. Не втопись, бо не віддам.
Бінь, що слухав усе з виразом людини, якій на кожне слово платять, тихо відчепив із вуха мула бурий листок і сунув його Яо в долоню.
— Мул каже, на щастя.
— Мул так не каже, — буркнув Чжоу.
— Каже, — відповів Бінь. — Тільки тобі не каже.
Яо засунув шнурок за пазуху. Чжоу Куань, відвернувшись, додав голосом, у якому вже не було «сміття», а нічого іншого ще не було:
— І ще. Тоді, у павільйоні, я нічого не казав. Нехай так і лишиться.
* * *
Мей відчинила задні двері павільйону й нічого не сказала: у цих стінах слів тримали менше, ніж скриньок.
Було пізно, горіла одна лампа. Цінхе складала в торбу склянки з відваром, і кожну спершу піднімала проти світла, наче людину перед іспитом. Наставниця Ши сиділа за столом, і перед нею лежала Книга видачі в шовковій палітурці. Відкрита. Вона не підвела голови. За бамбуковою ширмою скрипіло перо переписувача Юня: він дописував вечірні рядки тим самим охайним почерком, яким було заповнено всю Книгу, і не підвів голови теж.
— Заходьте, Шень, — сказала Ши. — Двері зачиніть, протяг.
Він зайшов і став так, щоб бачити обох. Цінхе не відірвалась від склянок, але пальці її на одній із них затрималися на мить довше, ніж треба.
— На цьому тижні я звіряла полицю з Книгою, — сказала Ши рівним голосом, яким читають список трав. — П'ять ампул Чорної роси стоять на обліку. На полиці чотири. Сторінка про п'яту відсутня. Зріз рівний, ножем із шухляди. Ключ від цієї шафи в двох: у мене й у нічної чергової.
Лампа потріскувала. Яо вирішив не рахувати нічого.
— У ту ніч я була тут до світанку, — додала Ши. — Перша варта це підтвердить. Другий ключ у чергової.