Iron Marrow

Розділ 12. Борг

Двері були незамкнені, і ця дрібниця вдарила Шень Яо сильніше, ніж будь-який меч на арені.

Він стояв на порозі Залу Місячного Інею й слухав, як по черепиці шумить дощ. Церемонія скінчилася ще надвечір, але терпкість нагородного вина досі трималася на язику, а під шкірою гуло рівно й густо, як у кузні, де в горно підкинули більше вугілля, ніж воно встигає палити. Восьмий шар просив ночі й тиші.

— Горно не відпочило жодної ночі від самого півфіналу, — сказав Ян. — Це я кажу вдруге.

«Знаю».

— Тоді навіщо ми тут?

На це відповіді не було. Були два вікна. Одне світилося далеко внизу, в Алхімічному павільйоні: ще на церемонії Цінхе знайшла його очима в натовпі й беззвучно сказала: «Чекатиму». Він кивнув. Це була вся їхня домовленість. Друге вікно було тут. До розвилки на стежці він доходив тричі й тричі повертав назад, а на четвертий раз пішов туди, куди його покликали, а не туди, де чекали.

«Я обіцяв їй лише одне: колись сказати, ким я є».

— Тільки це, — погодився Ян. — Найдовші борги зазвичай саме такі: малі й без строку.

Він штовхнув двері.

Запах накрив першим: сосновий дим, холодна сталь, ледь вловимий жасмин. Кімната була майже чернечою. Стійка з дев'ятьма мечами вздовж стіни, низький столик, чашка з недопитим чаєм, вузьке ліжко, застелене так рівно, що на ньому, певно, ніхто й не спав. На чорному лакованому підносі лежали дві однакові срібні шпильки, і годі було вгадати, котра з них від одинадцяти років тримала її вузол. Лежали недбало, як кидають речі, коли тремтять руки.

Яньлін стояла біля вікна в довгій білій сукні. Паперова рама тьмяно світилася: місяць пробивався крізь дощові хмари.

— Ти довго йшов.

— Ходив колами. Думав, що ти передумаєш.

— Двері я залишила сама. — Тепер вона обернулась. — Не думай, що ти щось вирішив. Вирішила я, ще на піску, коли ти подав мені меч руків'ям уперед. Я рахувала твої кроки: тричі ти зупинявся біля розвилки.

— Ти чула?

— Вісім років вчуся чути тих, хто підкрадається. До речі, підкрадаєшся ти жахливо.

За дверима заскрипіла дошка, затим почулися кроки й брязкіт в'язки ключів: це йшов нічний сторож, і жовта смуга його ліхтаря проповзла під дверима та спинилась.

«Якщо він постукає, — подумав Шень Яо, — вона мене вб'є. Або поцілує. Не знаю, що гірше».

Яньлін не дихала, дивлячись на смугу світла під дверима, і на її обличчі так виразно було написано «я репетирую форму меча», що слів не знадобилося б.

Світло постояло, ключі брязнули, і сторож рушив далі.

— Зачини двері.

— Вони вже…

— На засув.

Засув клацнув. Звук вийшов остаточний, як печатка.

— Тепер ти мені винен, — сказала Яньлін.

— Що саме?

— Відповідь. На арені я спитала, хто ти, а ти відбувся жартом. Я спитала про рану, а ти сказав, що мені здалося. — Вона підійшла на відстань витягнутого клинка, і він зрозумів, що відстань вона вибирала навмисно. — Мені ніколи нічого не здається. І ще одне. Ти бився так, ніби хтось стояв у тебе за плечем і підказував. Я знаю, як б'ються ті, хто слухає власний страх, і ті, хто слухає вчителя. Ти слухав вчителя. Тільки поруч нікого не було.

«Нікому не показуй, як воно стягується», — сказав йому Ян у лісі. Про рану він мовчатиме. Але на це питання він їй відповідь винен.

— Віддавай моє, не своє, — підказав Ян. — Ім'я моє віддаси, тіло збережеш. Непоганий обмін. Питати дозволу, звісно, не обов'язково.

«Я питаю».

— Тоді вважай, що дозволив.

— У мечі на моєму поясі живе дух, — сказав Шень Яо. Слова вийшли важкі, як залізо. — Старий Ян. Мій учитель. Чую його тільки я.

Яньлін не здригнулась. Вона розглядала його так, як розглядають суперника, що показав несподіваний прийом.

— Доведи.

— Як?

— Нехай скаже, що не так із Падінням Місяця.

— Передостанній крок, — озвався Ян майже одразу, з азартом старого вчителя, якому нарешті принесли гідний зошит. — Вона переносить вагу на п'яту, бо боїться не встигнути відвести клинок. Вона не боїться програти, вона боїться схибити. Це різні речі, дівчино. Передай.

Шень Яо передав дослівно, навіть інтонацію вгадав.

Яньлін мовчала так довго, що дощ устиг змінити ритм. Потім вона сіла на край ліжка, ніби в неї підігнулися ноги, і кілька вдихів дивилась у підлогу.

— Про цю п'яту знала я одна, — сказала вона нарешті. — І вчитель, але він помер. А ти мав свідка весь цей час, і я думала, що ти просто мовчазний.

— Про рану не питай, — додав Шень Яо. — Не сьогодні. Вона не лише моя.

— Тоді борг лишається. — Вона підвела голову: очі сухі й дуже яскраві. — Відсотки нараховуватимуться. І те, що буде далі, до цього боргу не належить, не думай. Це окреме.

— Образливо, але справедливо, — зауважив Ян. — Я мав би засмутитися.

Дощ за вікном посилився.

— А тепер досить ходити колами. — Вона підвелась і підійшла впритул, і голос її став тихіший. — Якщо хочеш піти, іди зараз. Потім я не відпущу.

— Я не для того йшов, щоб піти.

— Ти ходив колами.

— Це було прощання з розумом.

Вона засміялась коротко, одним видихом, і пальці її, що схопили його за пояс, тремтіли помітніше, ніж за весь бій. Він підхопив її на руки, і вона ахнула, вчепившись йому в плечі, і не відпустила, навіть коли він зробив два кроки до ліжка.

— Це моя найкраща сукня, — сказала вона йому в губи.

— Куплю нову.

— Ти її порвеш.

— Так.

— Тоді рви.

Шовк затріщав, біла тканина полетіла на підлогу, до стійки з мечами, і один клинок дзенькнув у піхвах. Він поклав її на ліжко, і воно жалібно скрипнуло. Яньлін засміялася, задихана, нестримна, й потягла з нього сорочку, але пальці, що вісім років не відпускали руків'я меча, виявились зовсім не слухняними до пряжок.

— Ти винен мені ще й сукню, — прошепотіла вона.

— Запишемо.

Свічка на столику здригнулась від їхнього дихання і погасла.

— Я відвернуся, — сказав Ян у голові сухо й чітко. — Аж до стіни. Подяки не прошу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше