Лінь Фен не спав третю ніч, і цього разу причиною був учитель.
Старійшина Фан прийшов у двір нижнього ярусу по другій сторожі, без свити й без ліхтаря. Ліхтарів він не носив узагалі: казав, що хто знає дорогу, тому світло лише заважає. Лінь Фен саме змащував наконечник списа жиром і не став підводитись, бо учитель цього не любив. Він лише відставив жир і чекав.
— Сиди, — сказав Фан.
На низькому камені з'явилися чайник із журавлиною ручкою й одна чашка. Одна, і Лінь Фен давно розумів чому: хто сидить над чашкою, той не тримає руки на списі. Поруч старійшина поклав складене бронзове дзеркальце. На його оправі, там, де колись, мабуть, висіло щось мале, зяяло порожнє кільце. Питати про кільце Лінь Фен не став. Він не питав багатьох речей, і саме тому досі був тут.
— Спис, — сказав Фан.
Лінь Фен подав. Старійшина повів пальцем уздовж древка, не торкаючись, і срібні руни під ним ожили по одній, як вогники в нічному селі.
— Мій слід у кожній, — сказав він ласкаво. — Усе, чого вони торкнуться, торкнуся я. Не руками. Розумієш?
— Так, учителю.
— Один дотик. Тільки один, куди припаде. Руни виконають решту: хлопець відчує, як німіє бік, і дванадцять вдихів, не більше, не зможе чинити опору. — Фан повернув спис руків'ям уперед. — Після дотику відступи на три кроки й чекай. Не добивай. Добивати не треба.
Лінь Фен узяв спис. Руни він читав краще, ніж признавався вчителеві, і те, що цей ряд рун веде до серця, а не до м'язів, йому не сподобалось. Про те, чому в учителя завжди лише одна чашка, він колись спитав. Більше не питав.
Він сказав собі, що учитель не вбиває при трьох тисячах свідків. Сказав двічі, бо вдруге це звучало гірше. Відмовити він не міг: усе, що в нього було, дав учитель, а тих, хто відмовляв, учитель просто переставав помічати. Тож вирішив просте. Дасть рівно дванадцять вдихів, не більше, і порахує їх сам.
— Завтра на балконі мене не буде, — додав Фан. — Це не значить, що мене не буде. Ти завжди дивишся на балкон перед боєм. Завтра дивись на нього.
— На слугу?
— На учня Лазурної Хмари, Лінь Фен. Слугою він був недавно.
Фан підвівся, обтрусив рукав і пішов у темряву тією ж ходою, якою ходив, мабуть, шістдесят років: рівно, без звуку. Дзеркальце він забрав.
Чай лишився на камені. Лінь Фен подивився на нього довго, потім узяв чашку й вилив на землю, обережно, щоб не почув навіть пісок.
* * *
Шов у Шень Яо був із вощеної нитки, і Лу шив його при каганці, так само спокійно, як шив міхи.
— Я нічого не бачу, — сказав Лу, не відриваючись від шва. — Нитка вощена, не вередуй через запах. Лікарі б'ються над такими, як ти, мов над задачею. А я просто шию.
Кузня до світанку лишалась порожньою. Хлопчисько з відрами приніс гарячої води, сів на перевернуте цебро й дивився на живіт Яо так, як діти дивляться на жабу, що вмерла й раптом ворухнулась. Лу цикнув на нього, і хлопчисько почав дуже уважно дивитись на стелю.
— Постав лампу, — сказав Лу. — Ти світиш мені в око й у стелю одночасно.
Яо глянув на свою руку. Каганець у ній ходив дрібною хвилею. Він порахував мимоволі: одинадцять тремтінь на один вдих у лівій, дев'ять у правій. Поставив лампу на ящик. Тремтіння лишилось і без неї, наче рука належала комусь, хто сидів далеко й нервував.
— Ти сьогодні людина, — сказав Ян. — Придивись до цього стану уважніше. Усе болить по-справжньому, ніщо не зростається до обіду, і всі навколо чомусь вважають це нормальним.
«Дуже цікаво».
— Я знаю. Два ребра з волосяними тріщинами, ключиця теж. Рана глибока, і краї її лише схопились, як мокра глина, а не зрослись. Горно зайняте борговою вагою, тож гоїтись тобі, як усім, тижнями.
Лу затягнув вузол і відкусив нитку.
— Лівою не бий, — сказав він. — Лівою лише тримай. Бий правою й ногою.
— Це поради ковалеві?
— Це поради поліну. — Лу сховав голку в підкладку шапки. — Дерево тріскається не від вогню. Від того, що його надто швидко вносять із холоду. Ти зараз саме така деревина.
Лу пішов до дверей, шкутильгаючи, а на порозі спинився й додав, не обертаючись:
— Бачити дорого. А я сьогодні й так витратився.
Ян помовчав, поки кроки Лу стихали.
— Ось чому я люблю цього чоловіка, — сказав він. — Він єдиний у цій секті, хто знає, скільки коштує мовчання, і не просить за нього грошей.
Не встиг Яо застебнути сорочку, як у двері тихо постукали. Хлопчисько відчинив і відскочив: на порозі стояла учениця павільйону в зеленому халаті, з дерев'яною скринькою під пахвою. Мей. Вона глянула на шов, потім на стелю, як перед тим хлопчисько, і мовчки простягла скриньку.
У скриньці лежали чистий бинт, баночка гіркої мазі «для кісток», не з найкращих, і аркушик: «Лікарям не показуйся. Мені покажешся потім. Ц.» Пілюлі не було. Яо глянув на Мей, і вона, що писала краще, ніж говорила, таки відкрила рота:
— Одна на добу. Ви свою випили. Вона рахує.
І зникла раніше, ніж він знайшов, що відповісти.
* * *
Світанок виліз на арену з-за східної брами повільно, як людина, що не виспалась, і вкрив пісок прозорим рожевим пилом. Три тисячі глядачів сиділи тихіше, ніж увечері: горло вони зірвали ще вчора.
Межу кола було проведено свіжим вапном, дванадцять кроків від краю до краю. Хто переступить, той програв. Хто здасться, той програв. Хто не може встати, той програв теж, хоч це правило ніхто не вимовляв уголос.
Лінь Фен вийшов із протилежного боку: високий, худий, у чорному, зі списом, який тримав обома руками, низько, як тримають ношу. Руни на древку тліли тьмяним сріблом.
На балконі для старійшин було одинадцять крісел. Яо порахував їх, поки йшов: десять були зайняті. Одинадцяте стояло порожнім, із червоною подушкою, а на столику поруч лежало блюдце без чашки.
— Він не прийшов, — сказав Ян.
«Нехай».
— Ні. Коли людина, що завжди сидить, не сидить, вона дивиться інакше. А ти дивись на спис. У його половині сітки не пролилось жодної краплі: шість хвилин на двобій, і суперник виходить із кола власними ногами, а потім довго не може згадати, як. Рахуй його, хлопче. Він сам любить рахунок.