Арена була забита вщент, аж до крокв.
Хвилі гомону котилися трибунами, пахло потом, гарячою олією з торговельних рядів і розпеченою пилюкою. Голови, плечі, барвисті стрічки, а над усім тремтіло повітря від дзвону гонга, що ще не стих. Надвечір сонце зависло над західною аркою низьким мідним колом і зафарбувало пісок у колір старої крові. Дрібний дощ обіцяв пролитися, та небо вперто мовчало.
Шень Яо ступав піском, і той вгризався в підошви теплом, як підлога біля горна. Він вийшов із західної брами в простому сірому халаті, і вигуків за нього було помітно менше, ніж за тих, хто виходив із протилежного боку.
Біля бар'єра, де сиділи лікарі й хлопчаки з відрами води, у першому ряду стояла Цінхе. Вона не плескала й не вигукувала. Вона стискала в долоні мішечок із м'ятою так, що білішали кісточки, і дивилася не на Яньлін, а на нього. На його плечі, на руки, на кожен крок. Дивилася так, як дивляться лікарі.
«Не підходь до бар'єра. Тільки не дивись їй в очі, а то забудеш, що вона тут».
— Не дивись на неї, — сказав Ян у голові. — Я про Яньлін. Дивись на плечі. Очі брешуть, плечі ніколи.
«А ти їй у вічі дивився?»
— Дивився. Тому й кажу.
Су Яньлін вийшла зі східної брами в білому з сріблом халаті, з мечем на стегні, холодна й бездоганна, як ювелірна робота. Високий вузол волосся скріплювала срібна шпилька. Натовп заревів так, що з даху арени посипався пил.
— Перша Насіннина проти Слуги! — вигукнув ведучий, а в слові «слуга» чулося: решту вигадайте самі. — Починайте!
Яньлін оголила меч.
Клинок вийшов з піхов зі звуком, схожим на шерех снігу. Іній розквітнув по піску розширюваним колом, і Шень Яо побачив, як його власний видих перетворився на пару. Три тисячі людей втягнули повітря водночас.
— Місячний Іній, Перша Форма, — сказала вона. — Дощ Півмісяця.
Сотня срібних дуг метнулася до нього.
Він підняв руки й прийняв їх.
Клинок торкався його всюди, швидко, тонко, холодно: по передпліччях, по грудях, по стегнах, по лівій щоці. Халат розійшовся вздовж десятка нових швів. Кров виступила цілими рядками дрібних червоних бісеринок, і трибуни ахнули. Очі Яньлін розширилися. Він стояв.
«Один. Два. Три…»
Але Ян, на відміну від трибун, не ахав.
— Шкрябини, — сказав він, і в його голосі була така ж розчарована нудьга, з якою вибраковують слабке залізо. — Вона цілить в одяг. Бачиш, як чисто лягають лінії? Ні в сухожилля, ні в вену. Вона не хоче тебе поранити.
«То чудово».
— То марно, хлопче. Це не вага, це лестощі. Горно від такого не прокинеться навіть на півподиху. Хочеш виграти, змусь її бити по-справжньому.
— Ти не ухилився, — видихнула Яньлін. Вона відступила на крок, і сталь у її руці здригнулася. — Чому?
На арені повисла цілковита тиша. Навіть торговці перестали вигукувати, тримаючи таці нерухомо, ніби боялися розбити мить.
Шень Яо усміхнувся крізь кров, що стікала по вилиці.
— Бо хотів побачити, наскільки ти добра.
— Я показую.
— Ти показуєш, наскільки ти ввічлива. — Він розвів руки, відкриваючись. — Це турнір, а не різанина, я розумію. Але ти б'єшся не так, коли на тебе ніхто не дивиться. Я бачив тебе біля колодязя. Бий так.
— Ти не знаєш, чого просиш.
— Знаю.
Вона стисла щелепу. Він побачив, як дуже повільно, наче проти власної волі, змінюється її стійка: ліве плече подалося вперед, коліна зігнулися глибше, меч, що досі лежав у її руці, як живе гілля, вростав у долоню.
Друга форма прийшла швидше за першу, третя ще швидше. Меч плів срібні павутини, і тепер кожен розріз цілив у життєву лінію: в плече, до ребер, у стегно, у зап'ясток. Іній тріскав під підошвами, мов тонкий лід. Земля стала слизька, і на кожному вдиху в легенях кололо холодом. Звук трибун ставав глухим, ніби долинав крізь воду. Один раз її клинок пройшов так близько до ока, що він відчув на повіці крижану цівку. Вдруге розпоров вухо, і тепла кров потекла за комір.
І тут горно озвалося. Тихо, як озивається піч, у якій нарешті лягли справжні дрова. Ян цього не відчував, він бачив. Бачив, як з кожною раною в кістках Шень Яо наливається важке, густе, темно-червоне світло.
«Двісті. Двісті п'ятдесят. Триста…»
Він лічив, бо інакше біль розтікся б по ньому, як вода по піску. Лічба була його опорою, молитвою, чорною ниткою, за яку тримається людина над безоднею.
— Здайся! — крикнула Яньлін, і голос її тріснув.
— Ні.
— Ти стікаєш кров'ю!
— Ще ні.
Вона відступила на півкроку, розправила плечі, і в цьому русі було щось таке нове й безповоротне, що глядачі на першому ряду мимоволі відсахнулися. Іній навколо неї вигнувся спіраллю.
— Падіння Місяця, — сказала вона тихо, лише для нього.
Меч упав діагоналлю від плеча до стегна.
Падіння Місяця було холодне, повільне, неминуче, мов крижина зі скелі. Халат розійшовся, шкіра розійшлася, і через увесь торс, від ключиці до тазової кістки, відкрилася довга, глибока, чесна рана. Трибуни закричали. Хтось на нижньому ряду впустив чашку, вона розбилась, і ніхто не потягнувся підняти.
А мозок у його кістках заревів.
Піднялося з найглибшого місця: піч, приплив, живий вогонь, що пив біль, мов спраглий, і переплавляв його в метал. Усе тіло прокотилося одним довгим, глибоким дзвоном. Шкіра вкрилася темним відблиском, як свіжо відполіроване залізо. Восьмий шар прийшов, мов хвиля, що не питає дозволу.
— Вісімка! — випалив Ян. — Хлопче, це...
І тут же, змінивши тон на крижаний:
— Стій. Не закривай. Тримай відкритою.
Шень Яо не одразу зрозумів. Він зрозумів, коли відчув: краї рани рушили назад. Самі, без його волі, потягнулися одне до одного, як слухняні губи. Кровотеча слабшала. Ще три-чотири удари серця, і на місці розсічення лишиться рожева лінія, яку побачать усі три тисячі.
«Тримай. Як двері проти вітру».
Він вхопився за це відчуття, мов за ручку, і повернув назад. Різко, нелюдсько, усім тілом, усією спиною. Біль, який ще мить тому був чистим, став брудним, різаним, вузьким, і з рани знову пішла кров, густіша, гарячіша, рясна. Коліна підкосилися. Над ареною загули голоси: «Він іще на ногах! Дивіться, він іще на ногах!»