Мен Ху повернувся на третій день, і обличчя його було спокійним.
Це лякало більше за будь-яку погрозу. За весь час знайомства Яо не бачив, щоб це обличчя щось успішно вдавало, а тепер воно ходило між ліжками, мов намальоване: трохи втоми, трохи нудьги, ввічлива байдужість. У мідному тазку, мабуть, нарешті щось вийшло.
«Плечі», — нагадав собі Яо.
Плечі були вільні. Не пригнічені й не зухвалі, а розпущені, як у людини, що передала ношу комусь іншому.
— Три дні в дядька, — сказав Ян. — Хтось забрав у нього рахунок. Люди нервують, поки роблять самі. Коли доручили, вони стають вдячними й спокійними.
Яо їв із великого казана: пшоно з капустою, миска, в яку встигли зазирнути двадцять ложок раніше за нього. Цінхе передала через Мей записку, що сторінка не знайшлась, а наставниця Ши питала, чому нічна чергова не спить. «Я сказала, що мене мучить безсоння, — писала вона дрібним рівним почерком. — Вона відповіла, що це в нас обох, і чекає, хто перший не витримає». Яо спалив записку в горні. Лу, що стояв поруч, нічого не бачив і нічого не питав, а просто подав йому справжню кочергу для вугілля.
Жеребкування призначили на сорок перший день. До нього лишалося три дні.
* * *
На тридцять дев'ятий вечір Яо сидів на ліжку біля вікна й чистив чохол. Двір унизу був порожній, мокрий і сизий. Над ним висіло те довге світло, що буває лише перед сутінками, коли все здається чітким, а за хвилину перестає.
Біля рівчака, де збігала дощова вода, стояли двоє.
Мен Ху говорив. Яо не чув слів, але бачив, як рухаються його плечі: рівно, вмовляюче, ніби він пояснював щось дитині. Чжоу Куань стояв спиною до вікна. Потім Мен Ху простягнув руку долонею вгору, і на ній лежав маленький згорток воскового паперу.
Чжоу Куань вдарив по руці знизу. Не сильно, наче відмахнувся від мухи. Згорток шугнув у рівчак і зник під водою.
Мен Ху розвернувся й пішов, і плечі його вже не були вільними.
— Ну от, — тихо мовив Ян. — Він відмовився. Але подивись, як він стоїть.
Чжоу Куань справді стояв ще довго, не рухаючись. Дощ крапав у рівчак, а він дивився на воду так, що Яо відвернувся, наче підгледів чужий лист.
«Він піде за нею».
— Піде. Люди, яким немає на що розраховувати, завжди повертаються до того, що викинули.
Яо взув чоботи, прихопив чохол із уламком і вийшов задніми дверима гуртожитку. До огорожі Алхімічного павільйону було сто десять кроків, і за цей час він намагався вигадати слово. Вигадав одне.
Цінхе поливала грядки в сутінках, у темному халаті, з цеберкою, що була завелика для її правої руки. Побачивши його, вона випросталась.
— Сьогодні вночі, мабуть, — сказав він. — Або завтра.
Вона довго дивилась на нього й мовчала. Потім поставила цеберку на землю.
— Де?
— Не знаю. Десь за кузнею.
— Я буду біля заднього входу з носилками. До ранку. — Губи її здригнулись, але не усмішкою. — Ти таки сказав, Шень Яо. Я була певна, що промовчиш.
Він хотів відповісти щось розумне, та вийшло лише:
— Я вчусь.
— Іди, — сказала вона. — Поки я не передумала й не прив'язала тебе до ліжка.
* * *
Опівночі, коли в кімнаті сопіли одинадцять сплячих, а за стіною кузні бив нічний молот, Яо не спав. У вікні блимало жовте: хтось ходив двором із ліхтарем, нахилявся над рівчаком і занурював у воду руки по лікті. Потім довго йшов уздовж нього, зігнутий, ніби шукав на дні власне ім'я.
Знайшов. Яо не бачив що, але бачив, як та людина сіла на край рівчака, затиснула щось у кулаці й сиділа так, поки не згасла лампа.
А за кілька вдихів знизу долинуло:
— Шень Яо. Вийди.
— Не виходь, — сказав Ян. — Піти зараз, на поклик, — дурниця, а не відвага.
«Я знаю».
— Тоді навіщо взуваєшся?
«Щоб не тут. Тут одинадцять сплячих».
Ян не сперечався, і це було найгірше.
Чжоу Куань стояв під ліхтарем. Зіниці його розійшлись на всю райдужку, наче в очах стояла чорна вода. Від нього тхнуло кислим мідяком, ніби він цілу ніч облизував монети, а тіло тремтіло дрібно, як тятива перед пострілом.
— Не тут, — сказав Яо. — Відійдімо до кузні.
— Ти боїшся.
— Я не хочу будити кімнату.
Чжоу Куань довго дивився на нього й нічого не відповів. Потім пішов поруч, ніби вони вирушили на розмову.
Між стіною кузні й купою вугільного дрібняку було вузько, як у шахті. Десь поруч бив нічний молот: шість ударів, пауза. Над рогом висів єдиний ліхтар, і Чжоу Куань став під ним, а тінь його лягла Яо під ноги.
— Це не отрута, — сказав він, наче розмовляв не з Яо. — Це ліки. Торговець так сказав. Для сили, на годину. — Він ковтнув. — Зніми ім'я, сміття.
— Ні.
— Зніми!
Яо побачив перший удар лише тоді, коли відчув його. У лівому боці щось сухо луснуло, як гілка під чоботом.
«Плечі», — подумав він, відступаючи.
Але плечі Чжоу Куаня мовчали. Пілюля вимкнула їх: вони тремтіли, мов струна, і брехали кожною жилкою. Другий удар прийшов зліва, третій прямо, а четвертий Яо зустрів спиною об стіну, і цегла гаряче дихнула йому між лопатки.
— Не плечі! — гаркнув Ян. — Серце. Він б'є в такт серцю, а серце в нього скаче. Рахуй: сім і пропуск!
Яо порахував. Раз, два, три. Шість. Сім. Пропуск. Він зсунувся на півкроку, і кулак, що мав розтрощити йому скроню, лише здер шкіру з вуха. Знову: сім, пропуск. Знову: сім, пропуск. Один удар він відводив, другий приймав, розважливо, у м'ясо, не в кістку, як Ян учив в ущелині. Але розважливість мала межу. Ліве ребро хруснуло вдруге. У плечі спалахнуло гаряче, рот наповнився кров'ю.
— Поліно, — сказав Ян цілком спокійно. — Одне, але справжнє. Горно взялося. Решту тримай на «пил», бо більше за це воно не візьме.
Чжоу Куань бив і говорив одночасно. Слова розсипалися, як рис із діравого мішка: «…ім'я… півтора… лікарі… не треба…» Іноді серед них виринало «Бінь», тихо, ніби він сам цього не помічав.
На дев'ятому ударі в його серці пропустилось не одне, а два. Яо побачив це по плечах: вони раптом заклякли, як у людини, що спинилась на повному бігу. Кулак, що летів йому в обличчя, так і не долетів. Чжоу Куань здивовано глянув на власну руку, потім сів просто у вугільну пилюку, спершись спиною на стіну.