Iron Marrow

Розділ 7. Півтора мішка

Перші шість днів Шень Яо нікого не бив, і це виявилося найважчою наукою.

Нога в дошках стирчала вперед, як вказівний палець. Він сидів на тину за гуртожитком, спершись на жердину, а внизу на утоптаному дворі борюкались пари: лаялись, падали, підводились і падали знову. Пахло пилом, потом і кислою капустою з їдальні. Ніхто не питав, чому колишній слуга, що поклав Чжоу Куаня, сидить склавши руки. Усі вирішили, що він добирає собі слабких.

— Дивись на плечі, — сказав Ян. — Не на кулаки й не на обличчя. Кулак уже відповідь. Плече ще питає. Рудий, зліва. Куди піде?

«Праворуч».

Рудий пішов ліворуч і вхопив супротивника за пояс.

— Не вгадав. Ліве плече в нього просіло ще до кроку. Він не знає, що воно розповідає за нього.

Першого дня Яо вгадав три з десяти. Ян відлічив їх уголос із таким виразом, ніби Яо прочитав лише заголовок. Другого дня вийшло чотири. Третього повз тин пройшов Мен Ху, довго дивився, як слуга шепоче губами «ліве, ліве, вправо», і зробив висновок, що від безділля в кузні всі божеволіють. Яо не став його переконувати.

На п'ятий день Ян додав завдання.

— Тепер той, що біля колодязя вдає, ніби розглядає цеберку. Що кажуть його плечі?

Спостерігач стояв там, де стояв завжди: охайний чоловік середніх літ у сірому халаті, двадцять кроків позаду й ніколи ближче. Вже тиждень він ходив за Яо тінню, що не мала власного імені. Яо глянув на нього довше, ніж дозволяла ввічливість.

«Опущені. Праве вище за ліве, у руці щось несе. Втомлені».

— Він не шпигун, хлопче. Він чиновник. Бачиш, як дивиться на сонце? Рахує години до зміни. Тебе він ненавидить помірно, і це найкращий різновид спостерігача. Такий не піде за тобою в ущелину, бо ущелини в його службовій записці немає.

«Тобто мені досить дочекатись, коли він дивиться на сонце».

— Тобі досить пам'ятати, що в нього теж є ноги. Вони втомлюються.

Шостого вечора, коли двір спорожнів, а дошки вже муляли, Яо забрів до кузні, сам не знаючи навіщо. Лу стояв біля горна й длубав мундштуком у зубі. На ковадлі лежав згорток.

— Бери, — сказав він, не обертаючись.

У згортку була шкіряна сумка з вигнутого міха, прошита мідним дротом, завдовжки як долоня й ще два пальці. Яо вклав у неї уламок. Той ліг так, наче сумку шили навколо нього.

— Ти міряв?

— Двадцять років міряю на око. — Лу знизав плечима. — Статут розрізняє клинок і кочергу. А кочерга в чохлі — майно кузні. Хто носить на поясі майно кузні, носить не зброю, а роботу. Роботу ніхто не переглядає.

— Принаймні чохол пристойний, — відгукнувся Ян таким тоном, якого Яо ще не чув. — Скажи йому, що я вражений.

«Він вражений», — подумав Яо.

— Я не питаю, — сказав Лу, ніби відповів не на слово, а на паузу. — Я лише знаю, скільки важить річ, яку нікуди не покладеш. Носи.

* * *

Сьомого дня Цінхе розмотала дошки, щоб глянути.

Вона робила це як лікарка, що не поспішає й не тягне: розрізала полотно кінчиком ножа, розмотала, торкнулась стегна двома пальцями й одразу влучила в потрібне місце, ніби кістка сама показала.

— Боляче?

— Ні.

— Брешеш.

— Трохи.

— Добре, що лише трохи. — Вона натиснула сильніше й слухала не його обличчя, а кістку. — Дев'ять днів від ущелини. Тріщина в стегні гоїться чотири тижні, тож дошки лишаються. — Вона знову стягнула кістку. — Поки що все як у людей. Я вже боялась, що ні.

Він мовчав. Вона й не чекала відповіді.

— Я пишу історію хвороби, — сказала вона, миючи руки в тазку. — Знаєш, що для лікаря найгірше? Коли в нього випадок, а пояснення нема.

— Я пам'ятаю про відповідь.

— Я знаю, що пам'ятаєш. Ти ж усе лічиш. — Вона витерла пальці й помовчала. — Пілюль і сьогодні не буде. Я ще не розібралась, що вони з тобою роблять.

— Я не просив.

— Тому й не буде. — Вона усміхнулась самими очима. — Іди. І не бігай: кістка тримає тебе, а не камінь.

Тієї ж ночі п'ятий шар дозрів. Без блиску й без гулу: так вистигає хліб, коли його виймуть із печі. Просто в глибині хтось тихо зачинив двері, і Яо раптом зрозумів, що несе на собі вдвічі більше, ніж учора, а йти йому легше.

— Дозрів, — відзначив Ян. — Пристойний п'ятий, не хвались. А в черзі в тебе ще лежить хвіст ящера: другу порцію горно візьме само. Нової ваги не підкидай, поки не доплавить. Черга не гумова.

* * *

На восьмий день випало перше число. У коморі видавали рис, і Яо кульгав повз її задній двір якраз тоді, коли розвиднілось.

Там стояв візок із мулом, а біля мула хлопчик років восьми в куртці, що колись належала комусь більшому. Він приїхав із села по місячну частку брата: мул і візок були не з секти. Чжоу Куань тримав на плечі мішок. Один. Другий лежав на землі, тонкий і недоношений, наче його теж виплатили за зниженим рангом.

— Півтора, — сказав за воротами комірник, і до Яо долетіли лише ці слова та стукіт гирі. — Було три, а ти тепер сорок перший у рангу. Не я малюю.

Чжоу Куань не відповів. Він пересунув мішок на плечі, й стара рогожа зачепилась за цвях на брамному стовпі та розійшлась згори донизу.

Рис пішов із тихим шурхотом, як пісок крізь пальці. Біла купа лягла в куряву біля його чобіт. Хлопчик випустив повід.

— Брате…

— Тримай мула, Біню, — сказав Чжоу Куань.

Яо стояв, спираючись на жердину. Потім відклав її й став навколішки, не питаючи.

— Не торкайся. — Чжоу не підвів голови. — Це не твоє.

— Воно на землі.

Більше ніхто нічого не сказав. Чжоу Куань став навколішки навпроти, вибирав зерно за зерном, здував пил і клав у рукав. Губи його ворушились. «Сто двадцять… сто двадцять одне…» Яо слухав і, не помічаючи, рахував разом із ним.

— Він теж лічить, — тихо озвався Ян. — Знаєш, хто ще так лічить?

«Знаю».

— Ото ж бо.

Зерна застрягали в тріщинах між плитами, їх доводилось витягати соломинкою. Хлопчик із мулом дивився на двох учнів у сірому й не розумів, чому один із них, чужий, теж ліг щокою майже до землі. Мул стояв терпляче.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше