Iron Marrow

Розділ 6. Ящір, якого ніхто не вбивав

Лампа вигоріла наполовину, коли Цінхе скінчила зі стегном.

Вона стягнула кістку двома дощечками й полотном, туго, по-лікарськи, не питаючи, чи боляче. Потім вимила руки в тазку, вичистила чужу кров з-під нігтів і витерла їх двічі, хоч вони давно були сухі. Так роблять люди, яким треба чимось зайнятися, щоб не заговорити першими.

— Ліків не дам, — сказала вона нарешті.

— Я не просив.

— Знаю. Тому й кажу. — Вона сіла на підлогу біля ліжка, склавши руки на колінах. — Я не знаю, що моя пілюля робить із кров'ю, яка закривається за хвилини. Поки не з'ясую, дам тобі лише сон.

«Чесно. Цього я не чекав».

— Розумна дівчина, — буркнув Ян. — Небезпечно для нас обох, зате втішно для тебе.

Гніт потріскував. Крізь паперове вікно сочилося сіре світло, яке ще не було ранком, але вже не було ніччю. Пахло спиртом, розчавленим листям і мокрою вовною його халата, що сохнув на спинці стільця.

— Скажи мені одне. — Цінхе дивилася на свої руки. — Ти знав, що ящір там?

— Знав.

— І пішов.

— Ти плакала, — сказав Яо, і зрозумів, що це звучить гірше, ніж він хотів. — Я хотів сказати інакше.

— Не треба інакше. — Вона усміхнулася, не підводячи голови. — Плач мене ніколи не прикрашав, а тебе, бачу, робить відважним не там, де треба. Домовимось так. Якщо ти ще раз підеш туди, звідки можеш не повернутися, скажеш мені. Не питатимеш дозволу, лише скажеш. Одним словом.

— Скажу.

— Домовились?

— Домовились.

Вона кивнула, як кивають, коли рахунок зійшовся. Потім прихилилася скронею до краю ліжка, там, де лежала його рука, і сказала в ковдру:

— Я посиджу. Хвилинку. Просто щоб перевірити пульс.

Через п'ять вдихів вона спала.

Пальці її лежали на його зап'ясті, два, у тому місці, де б'ється жила. Навіть уві сні вона лічила. Яо лежав і слухав, як у руці перебирається чужий спокій, і не ворушився, хоча стегно нило й ногу хотілося підтягнути.

«Сорок вдихів. Сорок один», — подумав він.

— Це її вдихи, — зауважив Ян. — Свої ти ніколи не лічив так уважно. Симптом, хлопче.

«Мовчи».

— Мовчу, мов камінь.

* * *

До ранкового дзвону Цінхе прокинулась сама, і за мить уся спала з неї, як роса. Вона відсмикнула пальці, відсунулась до стіни й почала розправляти рукав, якому нічого не було.

— Тобі треба до дзвону. В гуртожиток.

— З дошками на нозі?

— З палицею. — Вона вже підсувала йому жердину, ту саму, зі зламаної гілки. — Скажеш, що вчора біг із каменем на спині й підвернув. У нас усі вірять у дурниці, якщо дурниця виснажлива.

— Непогано для лікарки, — сказав Яо. — У павільйоні й брехати вчать?

— У павільйоні вчать усього, чого не вчать у кузні. — Вона розправила рукав. — У тебе теж непогана голова. Для слуги.

— Дякую, — озвався Ян. — Скажи їй, що в мене голови немає, тому моя й не гірша.

Яо прикусив губу, щоб не усміхнутись. Цінхе помітила це, не знаючи чого саме, і розсміялась у долоню, налякавшись власного голосу.

У двері постукали, тоненько й безжально. Він упізнав стукіт ще до того, як побачив того, хто стукав: дівчина в зеленому халаті, та сама, що колись казала «Слугам через задні двері». З тазком гарячої води вона зайшла, не чекаючи відповіді, бо в павільйоні, мабуть, так було заведено. Побачила спершу розкладені дощечки, потім його, потім Цінхе біля стіни з розпатланим пасмом.

На її обличчі за одну секунду змінилося стільки всього, що можна було писати п'єсу.

— Це не те, що ти подумала, — сказала Цінхе.

— Я нічого не подумала. — Дівчина поставила тазок. — Я просто стою.

— Мей.

— Задні двері, — сказала Мей, дивлячись крізь нього. — Он там. Для слуг.

— Я більше не слуга.

— Тим паче, — відповіла вона з лагідною отрутою. — Так буде менше слів.

Він вийшов через задні двері. До них було дванадцять кроків, і в кожному з них він чув, як позаду щось повільно й солодко розходиться по павільйону.

* * *

У гуртожитку його зустрів Мен Ху. Він сидів на своєму ліжку, крутив гребінець і мав вигляд людини, що добре виспалась і не збирається цього приховувати.

— Ти не ночував.

— Підвернув ногу, — сказав Яо. — Падав із каменем.

— Усю добу?

— Спочатку падав. Потім лежав.

— Де?

Яо відчув погляди з усіх одинадцяти ліжок. Якби він збрехав, довелося б пам'ятати, що саме. Тому він відповів так, як відповідають правду, яка не вся.

— У павільйоні. Мене там перев'язали.

Мен Ху вдоволено хмикнув, ніби отримав монету, і не сказав нічого. Яо зрозумів це краще, ніж якби той сказав: хлопець уже подумки розсилав новину за адресами.

— Не сердься на нього, — відгукнувся Ян. — Він щойно подарував тобі найкращу ширму в секті.

«Ширму?»

— Хто спитає, де ти був, почує про дівчину. Про дівчину люди готові говорити цілий день, а про скелю не згадають.

«Тобто я ховаюсь за її ім'ям».

Ян не відповів одразу. Потім сказав, без жодного жарту:

— Так.

Це була найкоротша правда за всю ніч.

До обіду по секті ходили дві новини. Про першу Яо вже чув: слуга, що тепер носить сірий халат, ночував у павільйоні. Вона була стара, як світ, і її обсмоктували на всі лади. Що вона на ранг старша. Що в нього, кажуть, зламані меридіани й лише це його й тримає. Цінхе пройшла їдальнею зі своїм підносом із прямою спиною, і ніхто не обізвався вголос, хоча кожен тримав слово при зубах.

Друга новина прийшла о полудні й з'їла першу за одну хвилину.

— Ящір! — вигукнув хлопчина з мітлою, влітаючи в їдальню. — У східній ущелині ящір! Здохлий! Третього рангу! Трав'яні сторожі знайшли ще вдосвіта!

Грюкнули ложки. Хтось пролив юшку на сусіда. За хвилину вся їдальня говорила про загиблого звіра, і кожен знав про нього більше за того, хто його знайшов.

— Це людина зі Внутрішньої!

— Це шпигун із сусідньої секти!

— Це учень старійшини Фана, — сказав Мен Ху досить голосно, щоб почули за двома столами. — Дядько каже, що Фан збирає цікаве.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше