Перші два тижні в сірому халаті минули на диво тихо.
Чжоу Куань лежав у своїй кімнаті на горі. Мен Ху розповідав, що в нього «щось із груддю», і дивився на Яо так, ніби вів рахунок і чекав слушної години його пред'явити. Ніхто не бив. Це було незвично, як відсутність болю в ребрі, і Яо перші дні ловив себе на тому, що озирається на кожному розі. Він ходив на лекції в залі на вісімдесят місць, де старий викладач годину бурмотів про дихання, їв по четвергах рибу, а ребро зростало, як зростають усі кістки в усіх людей: повільно, з нудьгою. Перший тиждень горно ще доїдало вагу з арени, тихо, як чесний коваль після великого замовлення, а потім стихло.
А потім він почав помічати одного чоловіка.
Чоловік середніх літ у простому сірому халаті, завжди на відстані. В їдальні, на тренувальних майданчиках, під бібліотекою, де пахло старим папером і воском. Він ніколи не підходив і ніколи не дивився прямо, але щоразу був поруч, схожий на тінь опівдні. Яо побачив його вперше в ранковому тумані, коли розминався на майданчику. Потім біля бібліотеки. Потім над мискою пшоняної каші: сірий халат, байдужі очі, повільні рухи. Один раз цей чоловік навіть сидів кроків за двадцять, спокійно жуючи, і жодного разу не підняв погляду.
«Один раз — випадок. Двічі — збіг».
— А втретє? — запитав Ян.
«Втретє я перестаю лічити й починаю боятися».
Відповідь прийшла з несподіваного боку. Мен Ху, видно, вирішив, що хвалитися вигідніше за мовчання, і за вечерею нахилився через стіл, перебираючи гребінець.
— Радій, слуго. Дядько пише, що тобою цікавляться люди старійшини Фана. Сам старійшина питав, хто ти і звідки. Нікому не пощастило так, як тобі.
— Мені дуже приємно, — сказав Яо.
— Не тому, що ти особливий. Просто в нього погана звичка збирати цікаве. А потім воно ламається.
Мен Ху посміхнувся своїй дотепності й пішов, а Яо ще довго дивився в миску.
— Фан, — повторив Ян, повільно, пробуючи слово, як пробують заіржавілий засув. — Це ім'я проскребло по мені, як ніготь по металу. Не пригадую чому. Це мене не радує, хлопче.
«Над масивом блиснула бронза. А тоді, на іспиті, мені було тринадцять, і в рукаві екзаменатора теж дзенькнула бронза».
— Збіг, може. А може, ні. — Ян помовчав. — Ти пам'ятаєш обличчя того екзаменатора?
«Ні. Лише звук».
— Тоді звук і дивитиметься на тебе.
* * *
Три дні Яо перевіряв. Ліворуч, праворуч, довгий обхід через трав'яний сад, де пахло полином і мокрою землею, повз склад, де гуркотіли підводи. Щоразу сіра постать з'являлась за кілька хвилин, терпляча, мов тінь.
На третій день він зупинився й подивився на чоловіка прямо. Той відвів очі, поправив рукав і неквапливо повернув на стежку до складу.
«Він не боїться. Він знає, що я нікуди не дінуся».
— Не боїться. — Голос Яна втратив усяку веселість. — Слухай уважно. Тіло, що в тобі живе, з легенд, а легенди розтинають. Якщо цей Фан дізнається, ким ти є, він не запросить тебе до свого столу. Він запросить тебе на плиту.
По спині пробіг холод. «Плита. Він справді сказав: плита».
«Тоді ми граємо в дурня».
— У терплячого дурня. Це зовсім інше створіння. Терплячий дурень пам'ятає все й не показує нічого.
Яо кивнув. Він і сам відчував, що склад у кістках догорає, як відчувають, що в печі лишилось на дві лопати вугілля. Ян підтвердив це того ж вечора, без жодної тіні жалю.
— Останнє поліно з тих шести років ти спалив на арені. Я бачу твої кістки, хлопче: чисто. Далі кожен шар вимагатиме нової ваги, живої, свіжої, а така приходить лише зі справжньою бідою. Її не замовляють ні в бібліотеці, ні в їдальні.
«Тобто чекати».
— Тобто не шукати. Прийде сама, і прийде невчасно.
Яо збагнув, що за ці три дні втратив не лише самотність, а й захист непомітності. Тепер на нього дивились, і навіть думки він мусив пропускати крізь себе тричі, перш ніж дати їм волю.
* * *
Цінхе плакала, коли він її знайшов: після вечірнього дзвону він обійшов півсекти, поки не здогадався глянути за павільйоном.
Було пізно. Вона сиділа на сходах за Алхімічним павільйоном, підтягнувши коліна, а поруч диміло зіпсоване варево, і запах паленої трави перебивав усе навколо, навіть ту свіжість, що завжди йшла від неї. Обгорілі пальці правої руки вона тримала осторонь, ніби вони були чужі.
— Цінхе.
Вона здригнулась, швидко втерла обличчя.
— Нічого.
— Твоя рука обпечена.
— Я зіпсувала варево. Наставниця розсердилась. — Вона засміялась, тонко й гірко. — Вона сказала, що я розкидаюсь павільйонним добром і ручаюсь за слуг, яких навіть не знаю. І що до кінця місяця я мушу зробити дванадцять Пілюль збору духу, інакше мене повернуть до слуг.
Яо слухав і рахував. Дванадцять баночок на верхній полиці. Тринадцяте місце. Печатка павільйону на папері, поряд із його іменем. Вона не сказала, що це через нього. Їй і не треба було.
— Ти зможеш?
— Якби в мене була Місячна папороть. — Голос зірвався. — Вона росте лише на скелях східної ущелини, а туди учням ходити заборонено. Там гніздиться звір.
Яо дістав із-за пазухи баночку мазі. Він носив її з собою всі ці тижні, нерозкриту, з надломленою її нігтем печаткою. Тепер він розкрив її так само просто, як ламають хліб.
— Дай руку.
— Це…
— Ти казала: квити. Хай буде квити.
Вона вагалась. Потім простягла праву, ту, що горіла. Він намазав її обережно, кінчиками пальців, і мазь легла на обпечену шкіру прохолодою, а Цінхе втягнула повітря крізь зуби. Її пальці тремтіли в його долонях, шкіра була гаряча й тонка, як папір.
— Смола та сама, — буркнув Ян. — Для опіку теж згодиться.
Він потягнувся до її лівої руки, що ховалася в рукаві.
— Не ту. — Вона відсмикнула її швидше, ніж він очікував. — Ця в порядку. Цю не чіпай.
Він не став питати.
— Тоді я її принесу.
— Ти не можеш. Це надто небезпечно.
Він усміхнувся їй, трохи криво. Жоден список «що я маю» не стояв так ясно в нього перед очима, як тепер: вугілля не його, халат казений, лічба, зламаний меч. І ще одне, про що він раніше не думав як про цінність.