Старійшина Фан дивився на арену крізь бронзове дзеркало, і в тому дзеркалі все було дрібніше й ближче водночас.
Павільйон для старійшин нависав над трибунами, як гніздо. Різьблена балюстрада, подушки, низький столик, на столику охололий чай. Пахло сандаловою смолою, що тліла в курильниці, і старим чаєм, який ніхто не збирався пити. Внизу гуділа арена, але сюди звук долітав приглушеним, як гул з-під води.
Це був худий чоловік із сивою бородою й очима, як холодне каміння. Шістдесят років він служив Лазурнохмарній секті й бачив усе: геніїв, шарлатанів, відчайдухів. Такого він не бачив.
— Хто цей хлопець?
— Шень Яо, старійшино, — нервово відповів помічник, схиливши голову. — Слуга кузні. У записах — зламані меридіани.
— Зламані меридіани не простоюють у масиві до кінця. — Голос Фана був тихий, майже лагідний, і від цього ставало страшніше. — І не піднімають стовп на сорок, коли їх просять на десять.
Помічник проковтнув.
— Перевірити його повторно? Приватно?
Фан довго мовчав. Бронза в його руці тихо співала, як струна, коли в ній рухалась крихітна постать на піску.
— Ні, — сказав він нарешті. — Повторна перевірка скаже йому, що ми знаємо. Хай не знає. Дивіться за ним, хто його вчить, хто до нього говорить, куди він ходить і що носить на поясі. Хтось його таки навчає.
— Слухаю.
Помічник вклонився й позадкував. Фан лишився сам.
«Одинадцять років», — подумав він.
Пальці його, що лежали на оправі, дрібно тремтіли, і не від старості. Він повільно, майже з ніжністю, провів по краю дзеркала.
* * *
Фінальний тур був двобоєм. П'ятдесят учасників, пари за жеребом.
Пісок арени після двох турів потоптали в сіру борошнисту пилюку, і вітер здіймав її клубками. Пахло потом, залізом і чимось солодким із торгових рядів за стіною. Трибуни гули в очікуванні крові. Перші бої були швидкі й негарні. Здоровенний зовнішній учень із брязкотливою пряжкою розчавив двох кандидатів поспіль, і обидва вдарились об пісок і не одразу підвелися. Сухорлява дівчина зі списом виграла лише тому, що суперник ступив назад не тією ногою. Потім на ринг вийшов хлопчисько з двома відрами. Він тримав їх і тепер, хоч вони були йому ні до чого, і поставив убік лише тоді, коли екзаменатор гаркнув. Навпроти нього стояв дебелий учень із кільцем у вусі.
— Дивись, як він стоїть, — тихо сказав Ян. — Ноги разом, лікті притиснуті. Він не воює. Він чекає, коли можна буде сказати «я пробував».
Бій тривав чотири вдихи. Хлопчисько сів на пісок, затуливши обличчя руками, і двоє помічників у зелених халатах повели його геть, хоч шкоди йому не завдали. Яо дивився вслід, поки той не зник в арці.
«Це не поліно, — подумав він. — І не пил».
— Це гірше. Це те, що ніхто не вміє зважити. — Ян помовчав. — Не дивись так довго, хлопче. У кожного свій іспит, і не всі дають нагороду.
Яо стояв на краю рингу й вирішував задачу, якої не вирішив би жоден учень.
— Ребра, — сказав Ян. — Не загубив?
«П'ять тріщин, ти ж сам рахував».
— Горно досі з ними возиться. Воно зайняте з учорашнього вечора, і поки не скінчить, нових ран не прийме. Тобто нові рани боліти й гоїтись будуть, як у всіх. Тому слухай уважно. Синці по руках і плечах — пил, його горно не рахує. Рахує тільки те, від чого могло не стати кістки чи органа, і воно стає в чергу. Черга не безмежна: три важкі порції, а далі борг. А от у лівий бік не віддавай ні разу.
«А якщо влучать?»
— Тоді ми дізнаємося, як це, коли кістка ламається по-справжньому, а жар не прибігає на допомогу. Не рекомендую.
— Шень Яо проти Чжоу Куаня! — крикнув екзаменатор.
Трибуни вибухнули. Чжоу Куань вийшов на ринг, розкинувши руки, як переможець, і шкірився на повен рот. З його сірого халата ніби стерли всю зневагу: тепер був тільки азарт мисливця, який нарешті побачив здобич.
— Я чекав на це, сміття. Сьогодні я зламаю тобі руки перед усією сектою.
— Ти кажеш це вже шосту зиму, — спокійно відповів Яо. — Міг би вигадати щось нове.
Хтось на трибунах захихотів. Чжоу Куань побуряковів.
— Почали!
Чжоу Куань кинувся вперед, кулак у тьмяній плівці сили. Яо підняв передпліччя й прийняв удар. Гуркіт розкотився по арені. Його відкинуло на три кроки, але він не впав.
— Га? — кліпнув Чжоу Куань.
Він вдарив знову, і ще, і ще. Удари сипалися на руки, плечі, стегна. Трибуни охнули: це була різанина. Але Яо стояв, і щоразу, коли чужий кулак летів у лівий бік, він ледь повертав корпус, так, щоб удар зісковзував. Дрібно, економно, як людина, що годинами вчилася, куди йде чужа рука.
— Дивись на його подих, — сказав Ян. Він, як і завжди, сміявся, лише тепер сміявся без звуку. — Дивись на ноги. Він палить силу, як дурень. Ще десять ударів, і в нього не лишиться нічого.
Яо рахував. Руки німіли, у вухах пульсувало, на губі розтікся присмак заліза. Він бачив, як рухи Чжоу Куаня стають неохайнішими, як дихання рветься хрипом, як піт заливає йому очі. Зелений халат на нижній лаві тремтів, і він знав, що вона дивиться, і не міг дозволити собі відвести погляд.
Але Чжоу Куань був дурень, а не сліпий. На сьомому ударі, мабуть, і він побачив те, що бачив Яо: ліве ребро береглося. Він вишкірився.
— Он воно що.
Нога, обгорнута тьмяною плівкою, ввійшла в лівий бік.
В очах спалахнуло біле.
Це був не той біль, що Яо знав останніми днями. Той був глибокий, густий і щоразу відгукувався на дні теплом, на яке можна було спертися. Цей біль був чистий і гострий, як скло. Ребро хруснуло по-справжньому. Повітря вийшло з грудей, а жар, на який він розраховував, не прийшов: горно, зайняте вчорашньою роботою, байдуже відвернулося.
Він упав на коліно. До рота набилося піску.
— Оце вага, — сказав Ян. Голос був рівний, спокійний, без жодної тіні жарту. — Усі ті кулаки по руках були пилом. А тут могло не стати ребра. Горно рахує тільки таке. Встань. Рахуй. Скільки у нього лишилось?
«Не знаю».