Iron Marrow

Розділ 3. Стіл Гао

Бронзовий гонг прокотився над Зовнішньою сектою на світанку, і луна ще довго блукала між дахами. Повітря було сире, пахло димом ранкових печей, мокрою глиною й вареним рисом із їдальні. Слуги виходили з бараків, позіхаючи й кутаючись у куртки, а на помості вже стояв стюард із сувоєм.

— Щорічний іспит відбудеться через десять днів! — загорлав він на весь двір. — Слуги й кандидати, що досягли першого шару Загартування тіла, складають вступний! Прийняті стають повноправними зовнішніми учнями! Учні, що вже носять сірий халат, складають ранговий! Арена одна, випробування одні! Хто не пройде, повертається до своїх обов'язків або до свого рангу!

Двір загудів, як розкопаний мурашник. Слуги шепотілися, сподіваючись і боячись водночас. Хлопчисько з двома відрами забув про воду, і вона плюскотіла йому на ноги.

Шень Яо стояв позаду, схрестивши руки. Баночка мазі лежала в кишені малою вагою. Він ще не розкрив її: рука не підіймалась скористатися чужою щедрістю.

«Десять днів».

— Це двері, — сказав Ян. — Заходь.

«Мене не допустять до реєстрації. Секта вважає мене калікою».

— То змусь їх перевірити.

Через двір Чжоу Куань уже розповідав друзям, яке місце він займе в рангу, і підстави для впевненості в нього були. Побачивши Яо, він повів пальцем по горлу й вишкірився.

Яо не відвів очей, але й виклику в погляді не було. Він просто порахував. У Чжоу Куаня сірий халат, яшмовий шнур і шостий шар. У нього бурий халат і другий. Від одного до другого було більше, ніж десять днів. І було лише одне місце, де цю відстань можна скоротити: арена.

Гонг відбив ще раз, і слуги розсипалися по роботах.

* * *

Реєстрація тяглась три дні, і черга до столу стюарда Гао не зменшувалась. Яо вистояв її на третій, коли дощ, що збирався з ранку, нарешті впав і перетворив двір на кашу.

Стюард Гао був товстий, з тонкими вусиками й обличчям, як зачинені двері. Біля його столу пахло чорнилом, кислим потом і пересохлим сургучем, а над головою тихо дзижчала муха, якій, здається, теж було тут нудно. Черга шаркала ногами й похмуро видихала.

— Ім'я?

— Шень Яо. Слуга кузні.

Гао глянув у сувій із записами й пирхнув.

— Зламані меридіани. Наступний.

— У правилах іспиту сказано, що подати заяву може кожен слуга, який досяг першого шару Загартування тіла.

— А в тебе, бач, перший шар. — Усмішка Гао розтяглася на півобличчя. — Авжеж. Іди додому, хлопче. Чорнила на тебе не витрачу.

Позаду хтось пирснув, і цей звук покотився чергою, як монета по рядах. Яо відчув погляди на потилиці, дрібні, як голки. Йому треба було довести, а доводити було нічим: перевірку шару Загартування могла провести лише навчений екзаменатор, і жоден із них не став би робити цього для нього. Єдиним записом про нього в цій секті була фраза «зруйновано, безнадійно», і написав її хтось, чиє слово важило більше за його життя.

«Знову стіна. Завжди стіна».

— Дякую, пане, — сказав він, як казав шість років: коротко, ввічливо, щоб нікому не було на що розсердитись. І відступив на крок.

— Ти що робиш? — спитав Ян таким тоном, яким питають у людини, що ступила на край даху.

«Він сказав: наступний».

— Він сказав це так, як ти щоранку кажеш «так, пане» кожному, хто старший за тебе! Це не вирок, хлопче, це звичка!

«Моя».

Ян замовк. Мовчання вийшло довгим, гірким, і Яо відчув у ньому те, чого не очікував: не гнів, а сум, як у людини, що побачила власне відображення в брудній воді.

— Шень Яо.

Він обернувся, хоч уже знав, чий це голос. Біля краю столу стояла Лю Цінхе. Краплі дощу стікали по її волоссю, підборіддя було трохи піднесене, а в пальцях правої руки вона тримала маленький нефритовий жетон. Печатка Алхімічного павільйону зеленим відблиском лягла на лак столу.

— Перший шар у нього є, — сказала вона рівно.

— Панно Лю, — Гао випрямився, і вуса його здригнулися. — Це справа реєстрації…

— Я лікувала його травми особисто. — Голос у неї ледь тремтів, але слова лягали чітко, одне за одним. — Тіло здорове й загартоване. Павільйон за нього ручається.

Усмішка Гао сповзла з обличчя. Яо бачив, як Гао зважує, чи варто сердити людей, від чиїх пілюль залежать і старійшини, і стюарди, і всі, хто хоче дожити до старості. Але стюард був би не стюардом, якби віддав це задарма.

— Поручитель вписується в протокол, — повільно сказав він. — Якщо кандидат осоромить павільйон або зірве іспит, відповідає поручитель. Ім'я, шар, дата.

— Вписуйте.

Гао занурив пензлик у чорнило. Яо дивився, як на папері лягає її ім'я, мокрою смугою, чітким рівним почерком писаря. Під ним лягло його. Печатка павільйону клацнула об лак.

— Зареєстровано, — буркнув Гао. — Наступний.

Цінхе забрала жетон і пішла, не глянувши на нього. Але вуха в неї палали рожевим, а правиця, поки вона ховала жетон у кишеню, не відразу влучила в неї.

Ян, який мовчав увесь цей час, тихо кахикнув.

— Бачиш, хлопче, — сказав він. — Ти їй винен. Знову.

Яо дивився їй у спину, на мокрий зелений халат, що розчинявся в дощі між бараками.

«Знаю. Раніше я тікав від боргів, бо думав, що їх не повернеш. Тепер збираюся віддавати».

— Чим?

«Не знаю. Але чимось таким, що вона схоче взяти».

Ян хмикнув, і Яо відчув цей смішок крізь іржу.

* * *

Решту днів вони з Яном витрачали на дивну науку: як здаватися слабшим.

— Склад догоряє, — пояснював Ян, поки Яо тягнув із лісу колоди для горна. — Ти зараз сильніший, ніж маєш бути. Шість років ваги дають про себе знати, і дають нахабно, як давній боржник, що раптом розбагатів. Якщо слуга підніме те, що не піднімають і учні, на нього почнуть дивитись. А на тебе дивитись не варто.

— То що мені робити?

— Здавайся середнім. Піднімай і тримай рівно стільки, скільки треба, щоб увійти в п'ятдесятку, і ні подиху довше. Бийся добре, але не надто добре.

— Я не вмію кульгати, коли нічого не болить.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше