Руки загоїлися за день, і це стало першою проблемою.
Сарай стояв порожній: усі були на зміні. Шень Яо роздивлявся свої руки в смузі світла, що падала крізь щілину. Там, де ще вчора темніло м'ясо, лежала нова шкіра, рожева й тонка, як плівка на парному молоці. Ні кірки, ні струпа. Слуги так не гояться. А ті, хто гоїться, привертають увагу, якої їм не треба.
— Обмотай, — порадив Ян. — Ганчіркою, як усі. Хай думають, що ти нещасний.
— Я і є нещасний.
— Тоді це не вимагатиме зусиль.
Яо обмотав. Ганчірки пахли кузнею, а те, що під ними, нікого не цікавило. Три дні Ян не дозволяв йому нічого, що могло б додати ваги: ніяких стовбурів, ніяких кулаків об дерево. Горно не любить, коли в нього підкидають, казав він, а воно ще не догоріло. Яо носив вугілля й вигрібав попіл. Тіло гуло глухо й рівно, як далекий млин. Синці на передпліччях горно не чіпало: Ян казав, що це дрібниці, пил, а на пил воно не витрачається. Звичним був біль, що не відпускав, і вміння не прислухатися до нього. Тепер болю не було, і Яо не знав, куди подіти цю легкість.
На четвертий день на подвір'я зайшла дівчина з кошиком трав.
Раніше він її не бачив, і це він запам'ятав би. Блідо-зелений халат Алхімічного павільйону сидів на ній просто, волосся було стягнуте звичайною шворкою, а від кошика війнуло гіркотою кореня й ще чимось свіжим, холодним, як вода з криниці. М'ята. Дим кузні на мить відступив, ніби поступився місцем. Спокійні очі, крихітна родимка під лівим оком.
Подвір'ям якраз проходили двоє підмайстрів із ковадлом на жердині, горно за спиною сичало, а полудневий жар стояв стіною. Дівчина стояла посеред цього так, ніби навколо нічого не відбувалося.
— Перепрошую, — сказала вона майстрові. — Павільйону потрібне вугілля з третього горна. Хто може віднести?
Майстер навіть не повернув голови. Кивнув убік Яо:
— Він.
Яо підняв найважчий кошик. Дівчина рушила вперед, і він пішов за нею, лічачи по звичці. До воріт павільйону було двісті сорок один крок. Шлях вів повз склад, тим самим двором, де він носив кошик щодня, і на двадцять першому кроці від складу вона, не дивлячись під ноги, обминула калюжу, що ніколи не висихала під ринвою. Ледь змінила крок. Так обминають вибоїну, яку знають.
Яо відзначив це так, як відзначає все людина, що лічить: без висновків. Чужі ноги знали його калюжу.
А потім вона сповільнилась. Не озирнувшись, не показавши, що робить це навмисно, просто вкоротила крок рівно настільки, щоб він із вантажем устигав. У цій секті так не робив ніхто. Ні для нього, ні для когось іншого.
— Я Лю Цінхе, — сказала вона. — Учениця. Другий рік.
— Шень Яо.
— Знаю.
Він не став питати, звідки. Її погляд зісковзнув на його передпліччя, де рукав сповз від кошика. Синці йшли від зап'ястка до ліктя: свіжі поверх старих, жовті поверх фіолетових.
— Хто це зробив?
— Ніхто.
— У Ніхто важка рука, — сухо зауважила вона. Але допитуватися не стала.
Біля воріт Яо поставив кошик на поріг. Цінхе на мить затрималась, наче зважувала щось.
— Прийди завтра. У мене є дещо для цього. — Вона глянула на його руки й пішла між грядками, а м'ята ще довго висіла в повітрі там, де вона пройшла.
Він стояв і дивився їй услід, поки майстер не гаркнув з-за спини.
Опівдні старий Лу зупинився біля його горна, ніби напитися з діжки, і довго пив, дивлячись у воду.
— Павільйон має своїх слуг, — сказав він нарешті, не підводячи голови. — Двох. Вони носять усе: воду, вугілля, баняки. Дівчата з павільйону по вугілля самі не ходять.
— Вона ходила.
— Ходила. — Лу пожував мундштук люльки. — Рік тут її не бачили. А кілька днів тому тебе били, ребро хруснуло так, що я чув аж із комори, і ось вона вже прийшла. Я нічого не питаю. Бачити дорого. — Він нарешті глянув на Яо, швидко, з-під брів. — Але ти нині носиш кошик, як цілий. Не показуй цього, хлопче. Люди бачать не те, що є, а те, що їм зручно. Не давай їм незручного.
Він пішов, шкутильгаючи, з порожнім відром. Ян у голові сказав:
— Розумний старий. Шкода, що розумні старі зазвичай бідні.
* * *
Уночі, в темряві сараю, Яо вирішив не йти.
— Дівчина була добра, — сказав Ян. — Будь добрим у відповідь. Це нічого не коштує.
«Усе щось коштує», — подумав він, не розтуляючи губ: у сараї хропіло троє.
— Ти кажеш це, як людина, яку шість років підряд обраховували.
«Мене не обраховували». Яо дивився в стелю, де павук лагодив нитку. «Мене били. Це чесно: хто б'є, той нічого не просить натомість. А коли тобі дають, потім приходять по борг. Не хочу нікому бути винним».
Ян довго мовчав. Потім сказав, без глузування, але й без жалю:
— Цікаво. Удар ти приймаєш усім тілом, а баночку мазі прийняти не можеш. Знаєш, що мені здається? Що тобі легше, коли в тебе відбирають, ніж коли тобі дають. Бо відбирають — то вже звично.
«Це неправда».
— Звісно. — Ян зітхнув так, що в іржі ніби щось шурхнуло. — Іди, хлопче. Тобі дев'ятнадцять, а не дев'яносто.
Він пішов.
На порозі його зупинила дівчина в такому ж зеленому халаті, з очима, що перелічили його бурий одяг від коміра до підошов.
— Слугам через задні двері.
— Він до мене, — долинув зсередини голос Цінхе. — Через ці.
Дівчина стиснула губи так, що вони побіліли, і відступила. Яо проходив повз неї з відчуттям, що за цей крок заплатить не він.
Алхімічний павільйон стояв під самою горою, і пахло там усім водночас: димом, гіркими коренями, вологою глиною, мокрим листям. Під стелею висіли пучки сушених трав. У кутку булькав казан, а крізь паперові вікна ліниво сочилося пообіднє світло. Уздовж стіни тяглися полиці з баночками, кожна з паперовою биркою. Яо порахував верхню полицю: дванадцять баночок, запечатаних воском. Тринадцяте місце було порожнє. Дерево навколо припало пилом, а там, де баночка стояла, лишилося світле коло, нове, ще без жодної порошини.