Дим над Зовнішньою кузнею стояв такий густий, що його можна було жувати. Він осідав на язику гіркою залізною пилюкою, липнув до повік і лазив у ніс разом із запахом деревного вугілля, паленого копита й мокрої золи. Гору Лазурної Хмари знизу, з рівнини, бачили сяючою: біла, срібна, вся в тумані. Сюди, до підніжжя, де кузня вгризалася в схил, туман не діставав. Тут секта вдавала, що її не існує.
Шень Яо тяг через подвір'я кошик із вугіллям. Лямки різали плечі, а він рахував.
Тридцять сім кроків від складу до першого горна. Він знав їх так, як інші знають молитву. Двадцять перший: вибоїна, де завжди стоїть калюжа. Тридцятий: тінь від димаря, у якій на мить стає прохолодніше. Лічба була єдиною річчю на цьому подвір'ї, що належала лише йому. Бурий халат слуги видавала секта, ребра були напрокат у долі, а от цифри лишалися його власні.
За стіною дзвенів молот: рівно, байдуже, наче серце великого сонного звіра. Двоє підмайстрів пройшли повз із відрами й навіть не глянули. Слуга з кошиком був частиною подвір'я, як діжка чи колода.
«Тридцять один. Тридцять два».
— Геть з дороги, сміття!
Чобіт вдарив у спину. Кошик злетів, і вугілля розсипалося по каменю чорним градом: застукотіло, поскакало, закотилося під чужі ноги. Шень Яо впав на коліна. Над ним стояв Чжоу Куань. Сірий халат зовнішнього учня був чистий аж до сліпучості, поясом слугував шнур із яшмовою підвіскою, а на обличчі лежав вираз людини, що прийшла сюди не у справі, а для розваги. За його спиною перезиралися двоє посіпак.
— Дев'ятнадцять років, а досі нічого не відчуває, — Чжоу Куань сплюнув убік і потрапив майже на руку. — Зламані меридіани. Нащо секта годує це опудало?
Посіпаки зареготали. Один нарочито зачепив носаком найбільший шматок вугілля й відкотив подалі, щоб довелося повзти.
Шень Яо мовчав. Він почав збирати вугілля по одному шматку, і обличчя його було порожнє, як вичищений казан. Шість років тому старійшина-екзаменатор пройшовся долонею над його животом, не торкаючись, скривився, ніби надкусив гнилий плід, і сказав: «Меридіани зруйновано. Безнадійно». Яо тоді було тринадцять. Він запам'ятав не слова, а дрібницю: в рукаві старійшини дзенькнуло щось бронзове, тонко, як мала дзвіночкова ложечка об чашку. Хто то був, він давно забув. Лишився звук.
Відтоді він носив вугілля, змітав попіл і вчився простої речі: мовчання коштує дешевше за гординю. До іспиту його ще вважали майбутнім учнем і чіпали рідко. Після нього «зламаного» можна було бити без наслідків для себе.
«Тридцять три. Збирай далі».
Другий удар прийшов у ребра.
Щось хруснуло, сухо й чітко, мов тріснула гілка під снігом. Повітря вийшло з грудей разом із якимось тихим, дурним звуком, і світ на мить побілів по краях. Шень Яо зігнувся над землею. Рот наповнився слиною з мідним присмаком.
— Підбери все, — кинув Чжоу Куань, уже відвернувшись. — Щоб жодної крихти. Прийду перевірю.
Сміх віддалявся, тонучи в дзвоні молотів. Яо лежав у сажі й дихав мілко, крізь зуби, по чверті вдиху. З вікна комори на нього дивився старий кочегар Лу з люлькою в зубах. Він бачив усе. Він завжди бачив усе, і завжди ховав очі швидше, ніж хтось устигав це помітити.
— Не підіймай голови, — тихо кинув Лу, проходячи повз із відром. — Дешевше буде.
— Я знаю, — сказав Шень Яо.
— Знаєш. Тому ще й живий.
Він пішов. Шень Яо дозбирав вугілля, поки не стемніло в очах, потім ще раз, на ліхтар. Боліло. Боліло завжди. Але десь під болем, глибоко в кістках, ворухнулося щось інше, повільне й тепле, мов жарина, що прокидається у прикритому багатті.
Він цього не помітив. Він рахував вугілля.
* * *
До півночі в сараї для слуг гули чужі сни. Пахло соломою, потом, холодним попелом і кислою капустою з чийогось вузлика. Хтось хропів біля стіни, хтось бурмотів уві сні ім'я матері чи дівчини, звідси не розібрати. Шень Яо лежав на підстилці, притиснувши долоню до боку, і чекав.
Він знав цей біль. Тріснуте ребро не відпускає: кожен вдих ріже, кожен поворот змушує стискати зуби, а перший день ти взагалі спиш сидячи. У інших це тягнеться місяць. У нього завжди виходило за тиждень, і він казав собі, що в нього міцна порода. Ребра йому ламали вісім разів за ці шість років. Він пам'ятав кожен раз і кожен тиждень.
Біль не приходив.
Точніше, він був, але якийсь не такий: гострий край сточився, лишилася глуха ломота, ніби кістку обклали теплою глиною. Яо сів, насупившись, і підняв сорочку. Крізь щілину між дошками падала смужка місячного світла. Синець, що ввечері був чорно-фіолетовим, уже пожовтів по краях.
«Так не буває. Навіть мені таке сходить тиждень».
Він натиснув на місце удару. Нічого. Натиснув сильніше, і по ребрах розійшлося глибоке тепло, ніби сама кістка тихо гула.
— Марення, — пробурмотів він. — Дим нарешті зварив мені мізки.
Але він пам'ятав і те, що було раніше. Обварену окропом руку, яка за тиждень вкрилася новою шкірою, коли в інших на це йде місяць. Падіння з даху кузні, коли йому було чотирнадцять: двоє слуг дивилися на нього, як на мерця, а за три дні він уже тягав воду. Тоді він казав собі, що йому щастить. Дуже вперто казав. Так вперто, що ніхто, і він сам теж, не питав, чому щастить лише йому.
Він роздивився долоні. Мозолясті, у шрамах, найзвичайніші. А все ж якісь щільніші, важчі, ніби кожен удар за ці роки вкладав у нього щось шар за шаром, як ковалі кладуть шари в булатну сталь.
Надворі вітер приніс брязкіт нічної зміни: молоти били повільно, мов хтось відміряв кроки. Десь заверещала нічна пташка й замовкла. Яо ліг навзнак і втупився в крокви, де павук тягнув нитку від балки до балки, терпляче, як людина, що вірить у завтрашній день.
«Може, мені таки щастить. А може…»
Він не договорив навіть подумки. Уперше за шість років у ньому ворухнулася надія, тонка, як ця павутина. І вона лякала його дужче за всі побої, бо побої він пережив, а відібрану надію вдруге не пережив би.