Частина 7

Голос Марти замовк, проте тиха музика ще продовжувала грати, підтримуючи химерну сферу навколо трьох людей.

— Та що за треш! — схопився за голову Йорган.

— Ок, ситуація зрозуміла. Міняємо плани, — спокійно мовила Анохель та опустивши погляд на власну руку, уважно поглянула на нанесений там коричнево-золотий візерунок.

— А це, я так розумію, представниця тих самих загадкових «друзів»? Ти і є Алехандро, перший претендент на доступ до реверс-інжинірингу Системи? — вперся поглядом Матіас у дівчину.

— Ні, це Анохель. Моя крезанута тітка. Знайомся, — відмахнувся Йорган, розпачливо всідаючись просто на підлогу.

— Несподівано. Не думав, що доставлятиму прекрасно-небезпечну незнайомку до колючого монстра. В історичному контексті ніби чоловіки мають красунь від монстрів рятувати? Втім, наш  варіант цікавіше, бо красуня явно варта пащеки монстра. Хіба що хотілося б знати до якого саме монстра ми поведемо цю пані? Їх у віртсвітах безліч. Перебиратимемо усіх, з’ясовуючи, хто з них ходить обмотаний синіми стрічками з червоними візерунками та згоден позбавити нас цього рудого непорозуміння? Прикольна розвага, — хмикнув Матіас, обходячи та цінювально оглядаючи Анохель.

— Мова не про віртствіт. Мама говорила про наш сад, — сказав Йорган, розгублено куйовдячи своє волосся. — Але що це за дурня про людство, місію життя, програми? Де мама і де програми? А про смерть!? З якого дива мамі помирати?! Вона ж у медцентрі! Вона ж сама казала, що там майже неможливо померти! Що Система здатна відновити майже все.

— Що? — синхронно озирнулися до нього Анохель з Матіасом.

— Вона казала, що за необхідності Система навіть нове тіло може цифровику надрукувати…

— Нове тіло? — кліпнув на хлопця Матіас.

— Та якраз щодо тіл то давно відомо, що ти сказав про сад? — відмахнулася від Матіаса дівчина та питально подивилася на Йоргана.

—Угу, але відомо явно не тим, кому цікаво…— ледь чутно пробурмотів Матіас

— Сад? А-а-а…— розсіяно потер скроні Йорган. — Так, сад… Колючий монстр, то не монстр віртсвіту, то лише одна з рослин у нашому саду — тис ягідний. Його Карі так прозвала, коли їй було роки три… А всіх нереальних істот вірту мама називала виключно страшидлами.

— Хто така Карі? — нахмурилася Анохель.

— Моя сестра. Вона теж в медцентрі. І батько. Ні, не вірю, що вони померли! Цього просто не може бути!

— От же ж…— скривилася дівчина. — Так, треба знайти координати саду. Якщо Марта дійсно створила дешифратор і ключ, то краще дістатися їх якомога швидше.

— Що?! Який в йошрика сад? — вирячився на неї Йорган. — Я не шукатиму якийсь клятий ключ, доки не знатиму, що з моїми батьками та сестрою! Судячи зі слів мами їх могли перетворити на компост!

— Що таке компост? — нахмурилася Анохель.

— Добрива для рослин, — буркнув Йорган. — якась ти необізнана мешканка реалу.

— Бо я мешканка реалу, а не черв’як віртенциклопедії. Світ занадто різноманітний, щоб знати про нього все.

— Слухай, Йоргане, а може замість твоїх рідних сканери приймуть цю руду кралю на компост? — вишкірився Матіас. — Вона мені зовсім не подобається. Небезпечна, нахабна, обзивається.

— Ще одна така пропозиція і твоя цифрова пика отримає незабутні враження він часткової дефрагментації, — зміряла невдоволеним поглядом Матіаса Анохель.

— А ти не забагато на себе береш? Припхалася без запрошення у мій дім... — почав заводитись Матіас.

— Це гараж, — уточнила дівчина.

— Та яка різниця?

— Суттєва.

— Гаразд це — гараж! А ти — порушник системи, помилка природи…

— Зате я до тієї природи хоч маю відношення, а ти взагалі лише запис! Один електричний імпульс в потрібному місці й від тебе не полишиться і купки попелу. Ти навіть не мешканець Сталевого міста, які мають додатковий захист та гарантію відновлення.

— Ой, а твій же білковий носій капець який незнищенний! Один отвір на якійсь артерії і маємо купу мовчазного м’яса. Якого пікселя ти припхалася сюди, ще й погрожуєш мені?! — скипів хлопець.

— Це була його ідея, —  вказала Анохель на Йоргана. —  Він вважав, що ти можеш допомогти з архівами, а ще чомусь вірить, що ти його друг, якому можна довіряти. Я б на його місці не була така впевнена. І я тобі не погрожую. Я взагалі щиро співчуваю тобі, цифровичку. Все життя реагувати на ситуації спираючись на колись записану Медузою біохімію підлітка то, напевне, важко. Занижений самоконтроль, необдумані рішення, невчасні сексуальні фантазії…— критично парирувала Анохель.

— Зате я ті фантазії можу реалізувати не шукаючи роками підходящий організм для шлюбних ігор та не ризикуючи життям заради сексу! Зустрічав я інформацію про диких та їх дурнуваті традиції!

— Зустрічав та, шкода, подужати не зміг, якщо далі недолугих лякалок не просунувся.

— А-а-а, досить! Дістали! Анохель, припини провокувати Матіаса, якщо хочеш, щоб він нам допоміг, як сказала мама! Без нього ми тупо не знайдемо ті кляті реалкоординати! Я без нього взагалі тобі не допомагатиму! Матіасе, можеш поганяти мою тітоньку гаражем —  вона заслужила це більше за мене, бо окрім мого байка та запоротих перегонів на її совісті ще й твій будинок. Сканери там саме її намагалися зловити. Все, розважайтеся! Чому б не додати трешу у це тотальне божевілля! Всім же байдуже, що там з моїми батьками? Головне пособачитися? — заволав Йорган.