Розділ 17.

- Спатиме він на підлозі! - Я кричу, але відразу ж зменшую гучність після того, як на мене шулікою дивиться що Роб, що Міранда.

- Зовсім зозуля на південь полетіла? - Роб виявляється до мене впритул і рукою затискає рота, та так, що я навіть звуку вимовити не можу. - Хочеш, щоб нас тут відразу всіх зловили?

Я пробую щось сказати на свій захист, але цей гад передбачає, що я буду брикатися, тому він відтісняє мене від дверей у бік ліжка і буквально валиться на нього, підминаючи мене під себе.

– Якщо не закриєш рота, я сам тобі його закрию. - Звучить дуже страшно та правдоподібно, особливо якщо врахувати навколишню обстановку.

- І що ти зробиш? Кишка не тонка при свідках? - Пробую бути сміливою, але голос тремтить, і око сіпається від несподіванки.

- Я підтверджу, що це була необхідність. - Збоку долинає спокійний голос моєї сусідки. Як же швиденько і під шумок Міранда перевзулась і прийняла бік Роба. Колись я їй це пригадаю.

- Бачу, що ви тепер заодно. - Природно, що після такого я зменшила тональність, але образу зачаїла вселенську.

Як тільки Янг розуміє, що я не збираюся кричати й вириватися, він відразу ж, але ніби неохоче мене відпускає і перекочується на бік.

- І на який біса я з тобою зв'язався?! - Цей поганець починає копошитися на моєму ліжку і відкидає вбік ковдру, щоб зручніше влаштуватися.

- Як би не так, на підлогу лягай. - Скидаю ковдру туди й поглядом наказую йти за нею.

- Сама туди лягай.

- Не знав, що це корисно для спини? - Жмурюся і в темряві намагаюся розглянути його вираз обличчя.

- У мене зі спиною все гаразд, а в тебе з головою, мабуть, ні. Нагадую тоді - я являюся цінністю для університету. Ти - ні. - Руки так і сверблять надавати йому пару ляпасів.

- Ляжте валетом. - Я на секунду завмираю і вже думаю, що кинути у бік Міранди за таку безглузду ідею.

- Тобто ти мені пропонуєш засинати нюхаючи його онучі?! Дитино, та ти знаєшся на знущаннях.

При цьому я не одна така, кого аж підриває на місці від обурення.

- Вона ж смикається, як коза. Можеш сама з нею так лягти! - Янг починає обурюватися і після почутого, щоб його не розчаровувати після такого поетичного порівняння, я реально штовхаю його в груди так, що хлопець заходиться в дикому кашлі. - Ось бачиш, я ж казав... вона шалена!

- Ще раз хочеш, бик? Мало врізала?

На цьому я не зупиняюся, Янг настільки мене вивів, що мені все одно знайдуть його тут чи ні. Зараз як ніколи хочу зарядити йому по перше число і показати, де раки зимують. Я починаю брикатись, але він перехоплює мої ноги й скручує мене так, що повністю позбавляє можливості рухатися.

- А я тільки подумав, що в тебе в голові, Виштребенько, з'явилося просвітлення. - Шепче Роб так, наче комплімент мені відважує.

- Поспішаю тебе розчарувати... - У мене в голові завжди було багато всього й відразу, що не скажеш про непорозуміння, що лежить зі мною поряд.

- Ти б краще не поспішала, а спершу думала. Тобі ще тут жити та жити, вчитися та вчитися. Це звичайно, якщо ти себе добре будеш поводити.

- З якого це переляку я з тобою повинна бути доброю?! - Я вимовляю все це і вчасно згадую, що ми з цим шантажистом у кімнаті не одні, тому намагаюся говорити тихіше. Враховуючи, що нас з Янгом і так розділяють лічені сантиметри, досить просто шепотіти. І це, якщо чесно, виглядає якось надто особисто. Виходить так, начебто ми парочка.

- Мені подобаються добрі дівчата, бо їх найкраще псувати.

- Яка невдача, бо мені подобаються порядні хлопці, як Патрік, які цінують, а не псують.

На згадці про ім'я його опонента Роба пересмикує. Навіть його руки міцніше стискають мене в ведмежих обіймах, що стає трохи неприємно.

- Якраз він тобі зовсім не допоможе, коли ти будеш повністю в моїй владі.

О! Це менше, чого я хочу у своєму житті й, якби тільки Роб знав, що з кожним сказаним словом все більше й більше підштовхував мене до того, щоб я летіла стрімголов до його конкурента.

- Тримай кишеню ширше. Губу засукай. - Я намагаюся всіма можливими мовами й в усіх фарбах донести цьому твердолобому ідіоту, що таке ніколи не станеться.

- От і дізнаємося скоро хто з нас має рацію, Виштребенько...