Розділ 9 – Своєчасна допомога.

Ковзнувши поглядом по дверях із написом «Ілля Степанович Шевчук – Директор», я відчула, як серце прискорено застукало. Усередині все стиснулося від хвилювання, долоні стали вологими. Мені здавалося, що я ось-ось скажу щось дурне і зіпсую все в першу ж хвилину.

Протяжно видихнувши, я зібралася з думками, випадково помітивши скептичний погляд секретаря. Дівчина розглядала мене з непідробним інтересом, немов думала, що я дверима помилилася. Втім, якби не допомога Карини, то тут би я ніколи не опинилася. І якщо вже все зайшло так далеко, тоді мені варто зробити все можливе, щоб отримати цю посаду. До того ж, директор також є керівником проектного відділу, тож я зможу поповнити свої знання, працюючи поруч із ним.

– Можна? – постукала я, ледь не зриваючись на шепіт.

– Заходьте, – пролунав спокійний, але суворий голос.

Кабінет виявився просторим і акуратним, як і сам його господар. Це був чоловік, на вигляд не старше тридцяти п'яти років, із чіпким поглядом і трохи іронічною посмішкою. Він дивився на мене прямо, не відводячи погляду, немов намагався вирахувати, що я забула в його кабінеті. Ось так перша зустріч, нічого не скажеш.

Я сіла на край стільця, намагаючись не схрещувати руки, щоб не виглядати закритою. Точно школярка на іспиті, не інакше. Але треба з чогось починати! Це мій шанс. Щоправда, не факт, що я зможу спрацюватися з цим начальником із кепським характером, як повідала мені Карина і голова відділу кадрів. Цей принц, якому бізнес передав батько у спадок, вочевидь той ще фрукт.

– Представтеся, будь ласка, – втомившись від свого споглядання, попросив начальник.

– Інна Василівна Федорченко.

– Інна, – кивнув він дуже фамільярно. – Скільки вам років?

– Тридцять шість.

– Карина казала, ви закінчили архітектурний факультет?

– Так, з відзнакою.

– І після стількох років перерви хочете повернутися в професію?

– Хочу бути корисною. І... просто робити щось, що має сенс, – зізналася я, несподівано для себе.

Він злегка посміхнувся краєм губ, ніби це зізнання його не здивувало. Можливо, з боку здалося, що я просто кажу приємні речі, щоб мене точно взяли на роботу? Але це насправді не так. Зараз, можна сказати, я проходжу співбесіду в самої себе теж. Хочу зрозуміти, ким я бачу себе в майбутньому і чим хочу займатися. Щоправда, трохи пізно, враховуючи мій вік. Але краще пізно, ніж ніколи.

– Робота в нас рутинна. Багато паперів, багато цифр. Помічник має бути організованим, уважним і... терплячим. Я можу зірватися і накричати на вас, якщо мене не влаштує якість вашої роботи. Тому, якщо у вас тонка душевна організація, тоді краще не починати, я не можу терпіти жіночі сльози.

– Я не боюся труднощів. І до крику в мене спокійне ставлення.

Хоча, звісно, ніхто не любить, коли на нього кричать. Я не виняток, але заради бажаної роботи можна потерпіти або ж робити все правильно, щоб дехто на мене не кричав. Та й, якщо так подумати, для того, щоб вивести мене з себе – треба постаратися. Якщо вже я визнала спокійно зраду чоловіка, з яким прожила шістнадцять років, то й тут впораюся.

– Добре. Тоді дозвольте кілька запитань за фахом. Скажіть, чим, на вашу думку, відрізняється хороший проект від посереднього?

– Хороший проект – це баланс між функціональністю та естетикою. Якщо в будівлі зручно жити або працювати, і водночас вона милує око – значить, усе вийшло правильно.

– Звучить розумно, – кивнув він. – А який архітектурний стиль вам подобається найбільше?

– Сучасний мінімалізм – чистота, простота й увага до деталей. Але я також поважаю конструктивізм – він здається чесним, без зайвої мішури.

– Цікавий вибір, – усміхнувся чоловік. – Ви працювали з програмами з проектування?

– Здебільшого в університеті. Готова освіжити знання і вивчити нове – мені це цікаво.

– А якщо я попрошу вас зробити чорновий план ділянки нестандартної форми – з чого почнете?

– З аналізу: рельєф, сторона світла, оточення, закони і нормативи. Потім – ескізи і пошук найлогічнішого компонування.

Він на секунду задумався, ніби перевіряв – чи справді мої відповіді звучать упевнено. Я ловила кожен його рух, кожну реакцію. Якщо можна було б, я воліла б залізти зараз в його голову, щоб зрозуміти, про що він думає. Але і так здавалося, що мої відповіді припали йому до душі.

– І ще. Якби не було обмежень – грошей, термінів, замовників – який би проект ви втілили в життя?

Спантеличено моргнувши, я задумливо примружилася. Такого запитання, якщо чесно, я взагалі не очікувала. Хоча, так теж можна пізнати людину навпроти ближче. Усе-таки в кожного свої вподобання, свій смак і свої цілі в житті. Утім, відповідь уже була в моїй голові, ще зі студентських років, коли я справді думала, що займатимуся тим, що мені подобається впродовж довгих років.

– Комплекс, який об'єднував б покоління. Простір, де діти, дорослі та літні люди могли б проводити час разом, не заважаючи одне одному. Напевно, щось на кшталт центру спілкування та розвитку.

Він кивнув, і вперше за весь час його обличчя потеплішало.

– Що ж, давайте спробуємо. Випробувальний термін – два тижні, мінімальна оплата. Якщо відчуєте, що більше не хочете працювати, скажіть одразу. Будете вивчати свої обов’язки одразу чи прийдете завтра на повний робочий день?

– Краще одразу. Дякую, – прошепотіла я, ледве стримуючи полегшення.

– Чудово, – кивнув схвально він, ніби я пройшла головний тест на сьогодні. – Ольго, зайдіть, – промовив Ілля Степанович, натиснувши кнопку на телефоні внутрішнього зв'язку. Точно такий самий телефон я бачила в Карини в кабінеті перед тим, як опинилася тут.

– Ілля Степанович, – коротко постукавши, усміхнулася секретарка, навіть не звернувши на мене увагу.

– Покажете Інні її робоче місце і дасте їй ознайомчі документи компанії, – попросив він її. - Інно, ваше робоче місце буде поруч з Ольгою. Якщо щось незрозуміло, можете запитати в Ольги або в Карини. Повинна ж вона розуміти, що це не прохідний двір для її знайомих, – криво посміхнувся він. – Якщо так і не зможете нічого зрозуміти, звертайтеся безпосередньо до мене. Але, одразу попереджу, я не люблю повільних людей.