Розділ 8 – Несподівана зустріч.

Вранці я все ніяк не могла визначитися з тим, що робити. Йти на роботу чи ні? Якщо піду, тоді доведеться придумувати способи викрутитися зі складного становища. Але, чи можу я, погоджуючись на першу-ліпшу роботу, пропустити кращу можливість? Чи мені варто спочатку влаштуватися тут, а потім продовжувати шукати інші варіанти?

Моя голова буквально гуділа від потоку думок. Ще ніколи я не почувалася настільки невпевненою в чомусь. Чого брехати, я просто не хотіла бути касиром, з ранку до ночі приймати замовлення, без будь-якого особистого зростання. Хоча, якщо чесно, нічого проти самої роботи касира не мала. У якийсь момент мені навіть здалося, що це суцільна невідомість. Саме той варіант, коли просто ніде взяти грошей.

Потерши скроні пальцями, намагаючись зібратися, я вирішила просто піти. Можливо, пізніше я про це пошкодую, але зараз виходу в мене все одно не було. Увечері перевірятиму інші варіанти, а поки занурюся повністю в роботу. Так, принаймні, у мене не буде дурних думок у голові, часу на них не вистачить.

Спокійно зібравшись на роботу, впевнено подивившись на своє відображення в дзеркалі, я одразу ж вийшла. Сьогодні надворі дощило, тож на голову я накинула капюшон, ледь маючи змогу роздивитися, що попереду. Парасольки в мене не було, а купувати її в моїй ситуації від чогось здавалося марнотратством. Безумовно, до того часу, коли я зможу дозволити собі щось більше, ніж базові потреби, у мене зміцниться звичка до економії.

– Обережніше!

Різко зупинившись, ледь не впавши, заплутавшись у повідку собаки, що підбіг до моїх ніг, я протяжно видихнула. Тільки впасти в калюжу мені для повного щастя і не вистачало. Добре, що удача мене сьогодні не підвела, і я все-таки змогла встояти. Утім, я рано раділа. Якщо я не впала – це зовсім не означає, що все закінчилося. Намокнувши від крапель води, невеликий на перший погляд спанієль вирішив обтруситися. Саме поруч зі мною, забризкавши мене краплями води разом із болотом. Не тільки мої джинси, а й куртка вся була в плямах.

Невже це доля прямо каже мені не йти на роботу?

А як ще пояснити все, якщо куртка в мене тільки одна з собою? Повертатися в будинок Максима, щоб забрати інші речі? Ну, якщо тільки із заявою про розлучення, щоб одразу передати її уже незабаром колишньому чоловікові.

– Вибачте, будь ласка. Я всього на секунду відволіклася, а він побіг. Зупинити не змогла, повідець заїло.

– Усе... нормально, – видихнула стримано. Сваритися не хотілося, зовсім.

Взагалі, коли я з кимось сварилася, то після сама ж і засмучуюся зазвичай. І не тільки тому, що слів відповідних під час сварки не знайшла, а просто гидко на душі опісля стає. Наче хтось по щойно помитій підлозі в брудних черевиках пройшовся.

– Інно? Це справді ти?

Піднявши голову, я подивилася на незнайомку, насупившись. Хоча, можливо, не незнайомку. Обличчя дівчини здавалося смутно знайомим, наче я раніше її десь бачила. Але, де?

– Не впізнала, так? – усміхнулася вона самовдоволено. – Карина Бойченко.

– Карина? Це справді ти? – перепитала, шоковано застигнувши. Та це не просто зміни, а зовсім інша людина. – Чому ти... так змінилася?

– Розлучилася, – знизала вона плечима. – Волосся обрізала, пофарбувала, ринопластику зробила, губи злегка збільшила, трохи ботокса, стиль змінила. Загалом, причепурилася.

– Ось це ти даєш!

– А ти що, сама як? Є час? Може, станемо під навісом, кави поп'ємо?

– Давай поп'ємо, – кивнула, вирішивши, що це знак.

Можливо, трохи дурне рішення, але якщо душа не лежить до роботи і гроші не течуть рікою, тоді навіщо все? Я, звісно, можу гарувати, як кінь, не шкодуючи себе, але кому від цього краще буде? Мені точно краще не стане. Я тільки зіпсую своє здоров'я і продам машину в підсумку.

– І? Чого мовчиш, така загадкова вся, – запитала Карина, коли ми купили каву, знайшовши місце під карнизом кав'ярні.

– Та нічого розповідати, – протягнула невпевнено. – Я теж маю розлучатися.

– Ти? Чому?

Стиснувши губи, я спокійно подивилася на свою найкращу подругу з інституту. Колись ми з Кариною ходили разом подружки-реготушки, точно не розлий вода. Після, природно, нас розвела доля, але зараз, дивлячись на неї, я розуміла, що Карина анітрохи не змінилася. Принаймні, внутрішньо. Така ж весела, прямолінійна і життєрадісна. Усі біди не страшні, тільки прагнення і цілі, які змушують рухатися вперед.

Зітхнувши, я коротко розповіла, що в мене сталося. Звичайно, ділитися чимось настільки особистим і... ганебним було ніяково. Але ж я нічого не зробила. За що мені соромитися? Якщо комусь і потрібно соромитися, то тільки Максиму.

– А я відразу зрозуміла, що він людина-лайно. Вічно оченята туди-сюди бігали. Такий весь принц недороблений, а на ділі просто кобель звичайний. Тьху, гидота.

– Так, ситуація не з найкращих, – підсумувала я.

– І що зараз? Ти йшла на роботу?

– Уже не йду, – похитавши головою, відповіла твердо. – Не хочу, душа не лежить. А якщо до всього цього коктейлю веселощів додасться ще й ненависна робота, тоді я взагалі вити почну.

– І правильно. Ти найкращою на нашому курсі була. Навіть коли доньку народила, однаково приходила складати іспити і диплом захистила відмінно.

– Шістнадцять років минуло. Без стажу я жодній фірмі не потрібна, – хмикнула, розвівши руками. – Думаю, мені зараз потрібно знайти те, чим я захочу займатися. Мені потрібно щось, що я не зненавиджу через місяць.

– То давай я допоможу тобі влаштуватися до нас, – запропонувала натхненно Карина. – У нас начальнику якраз не вистачає помічниці тямущої, щоб в архітектурі хоч трохи розбиралася. А там, якщо добре себе зарекомендуєш, може, і за фахом почнеш працювати. Ну як, хочеш?

– Хочу, – видихнула хрипло. – Якщо вийде, Карино, я буду дуже вдячна.

– Не варто. Нам, розлученим жінкам, потрібно триматися разом. Покажемо цим чоловікам, що ми й без них чудово справляємося!