Розділ 7 – Невдачі.

Перекусивши вранці бутербродом з маслом і сиром, запивши все чаєм, я почала шукати роботу. Із собою, що не може не тішити, у мене був старенький ноутбук ще з часів мого навчання. Звісно, він працював лише безпосередньо під'єднаним до розетки, але мене це не дуже хвилювало. Працює і добре! На інший ноутбук, особливо з нинішніми цінами, у мене грошей не було.

Склавши доволі просте резюме, у якому, по суті, була лише одна сторінка, я важко зітхнула. Більшу частину мого резюме займали мої особисті якості, на одній комунікабельності та пунктуальності я не зупинилася, розуміючи, що потрібно вичавити все на максимум.

Відправивши резюме в ті фірми, де вимагали саме їх, я почала обдзвонювати інші фірми. І, якщо не брехати, це теж вимагало небувалої мужності. Все-таки мені вже тридцять шість і я вперше влаштовувалася на роботу. Виявляється, хоробрість потрібна для всього, а ще небувала впевненість у собі, що я й намагалася в собі швидко розвинути.

Голос мій із кожною спробою ставав дедалі впевненішим, інтонації – спокійнішими, а слова добиралися дедалі точніше. Деякі фірми відразу говорили, що вакансії вже закриті, інші – що зв'яжуться пізніше, треті навіть не брали слухавку. Один менеджер із підбору персоналу в досить маловідомій компанії перепитав тричі моє прізвище, а потім байдуже кинув: «Ми вам передзвонимо».

Після двадцятого дзвінка я відчула втому. Занадто багато відмов, занадто мало конкретики. І хоча я намагалася не сприймати це на особистий рахунок, десь глибоко всередині почало ворушитися розчарування. Немов хтось тихо говорив: «Ну що, ти, справді, думала, що все буде легко?». Але я так зовсім не думала і намагалася не здаватися.

Вирішивши зробити перерву, я налила собі ще чашку чаю і підійшла до вікна. Мені потрібна була хвилинка на те, щоб усе осмислити і зізнатися хоча б собі, що навіть молодшим архітектором мене ніхто не візьме. Щоправда, сіра весна, вологий асфальт, рідкісні перехожі в куртках тільки сильніше підкреслювали мій стан невизначеності.

І все ж, незважаючи на втому, я сіла за ноутбук знову. Відкрила сайт із вакансіями, оновила сторінку, вкотре починаючи все переглядати. Навіть знайшла, можна сказати, відповідну саме для мого випадку вакансію – молодшого помічника архітектора. Повна зайнятість, чудова зарплатня для їхніх вимог, можна віддалено працювати, якщо трапляється форс-мажор – з дітьми щось або хвороба, творча посада, все ідеально. Окрилена такою знахідкою, я почала писати супровідний лист, вкладаючи в нього все, що накопичилося у мене всередині: бажання працювати, наполегливість і навіть крапельку іронії.

Ось тільки надіслати я свій лист так і не змогла. Спочатку вискочили дані помилки, а потім виявилося, що цієї заявки вже немає. Хтось був швидший, розумніший і спритніший за мене. Або ж там «своїх» знайшли на тепле місце, вирішивши не шукати нікого зі сторони.

Ковтнувши гіркий ком у горлі, намагаючись придушити розчарування в зародку, я не змогла стримати криву посмішку. Не пощастило. Знову. І, невідомо, коли пощастить взагалі!

Напевно, у мене просто смуга в житті така – невдала. Її потрібно пережити і рухатися далі в міру можливостей. Робити один крок за раз, сподіваючись, що зможу дійти до кінця шляху.

Здригнувшись від трелі дзвінка, я подивилася на телефон і спантеличено моргнула. Ось вже чого я ніяк не очікувала – так це дзвінка від майже колишнього чоловіка. Щоправда, на розлучення документи я ще не подала, але Максим сам себе знищив у моїх очах. Його, як чоловіка, я більше не могла сприймати.

– Так?

– Привіт, – спокійно привітався мій... співрозмовник, явно не відчуваючи жодного дискомфорту після позавчорашньої сварки. – В тебе все добре?

– Це має якийсь стосунок до тебе?

– Звичайно. Якщо ти не забула, ми все ще одружені.

– Дякую, що нагадав, а то я справді забула, – пирхнула у відповідь. – Ти щось хотів?

– Дізнатися, де ти і що з тобою? Адже ми не чужі одне одному люди, – обурився у відповідь Максим. Причому так правдоподібно, немов насправді не бачив жодної проблеми. – Я, між іншим, для нас двох стараюся.

– Що стараєшся?

– Інно, мене турбує твій стан, – роздратовано видихнув він. – Звичайно ж, я намагаюся повернути все, як було. Помучишся тиждень і захочеш додому повернутися, а потім почнеш страждати, адже ти в нас горда.

Здається, мене почало посмикувати всю. Чи це істеричний сміх? Максим справді нічого не розуміє чи вміло прикидається? Невже він за шістнадцять років шлюбу так і не впізнав мене? Невже не розуміє, що я все зроблю, але до нього не повернуся?

– Я зайнята. Якщо будуть новини, які стосуються Соні – дзвони, а в інших випадках не турбуй мене, – промовила рішуче і відключила дзвінок.

Що ж, не все в житті буває так, як хтось того хоче. Я, звісно, не виняток. А тому досить маятися дурницями і пора шукати роботу за можливостями. У тому, що я не можу влаштуватися за фахом, як не крути, звинувачувати нікого. Сама не думала про майбутнє і сама ж пропустила найкращий момент для отримання стажу.

Відкривши сайт пошуку роботи, я вбила бажаний мінімум заробітної плати, усе-таки заради цього мені зараз робота і потрібна, а потім почала все переглядати. Цього разу навіть стаж роботи не скрізь був потрібен, що не могло мене не тішити. А з моїм шістнадцятирічним стажем домогосподарки, безумовно, можливо щось знайти. Без скромності можна сказати, що готувати, прибирати, прати в мене виходить на десять із плюсом. Я ще й безліч лайфхаків знаю! Щоправда, останнє навряд чи когось зацікавить.

Утім, якщо мене влаштовує хоча б заробітна плата, тоді варто спробувати. Все-таки я ніколи ніде не працювала і не знаю всіх підводних каменів. Можливо, мені сподобається робота у сфері обслуговування, і я навіть не захочу надалі звільнятися. Щоправда, головне, щоб не довелося машину наприкінці місяця терміново продавати, а то тоді мені буде дуже сумно.

У підсумку я змогла домовитися про співбесіду на посаду касира в піцерії. Звісно, це не робота мрії, але коли потрібні гроші, хто на це дивиться? До того ж, кожна робота важлива і потрібна. Та й від мого нового «дому» недалеко, тож я зможу менше часу витрачати на дорогу і бензин, що теж непогано.