Розділ 6 – Безмовність самотності.

Не знаю, скільки я лежала на дивані, втупившись байдужим поглядом у стелю, але мене це мало цікавило. Робити, на мій превеликий жаль, нічого не хотілося. Я почувалася так, наче все моє тіло налилося свинцем, і щоб поворухнути хоча б пальцем, потрібно докласти неймовірних зусиль. Я задихалася від сліз, тихої істерики, до якої нікому не було діла. І це відчуття тотальної самотності з'їдало мене зсередини.

Прикривши очі, не маючи сил ні на що, я продовжила своє марне заняття. Але, напевно, у кожного може настати подібний момент, коли почуття виходять з-під контролю. Сьогодні настав мій момент. У мене просто не залишилося сил для того, щоб стримуватися.

Здавалося, що останню добу я жила тільки думкою про те, що я сильна. Повинна бути сильною для дочки і нашого спільного майбутнього. Але що я справді варта, залишившись наодинці з собою? Чи можу зібрати себе по шматочках, справді викресливши останні шістнадцять років подружнього життя? І чи варто це робити? Як там кажуть – кожен досвід безцінний!

Правда, хто визначає насправді, наскільки безцінним був досвід? Якщо кожна людина самостійно, тоді чому я відчуваю, що жила увесь цей час у красивій казці, витканій із брехні? Як не як, незважаючи на всі труднощі, я була щаслива. Так, це звичайнісіньке, просте щастя розуміння, що в тебе є сім'я, люди, які підтримають і будуть завжди на твоєму боці. Що, незалежно від якихось там благ, це в тебе вже є!

Прокинулася я від своїх думок, коли у квартирі почало темніти. Навіть посміялася над собою деякий час, не в силах впоратися з реальністю. Як виявилося, наскільки б сильною жінкою я не здавалася, всередині все одно слабка. І щойно всі опори мого життя зникли, я зламалася. Останньою опорою для мене була донька і хоч я ні в чому не звинувачувала власну дитину, її вибір залишив свій слід у моїй душі.

– Кожній людині дається стільки випробувань, скільки вона може витримати, – видихнула приглушено, згадавши слова своєї мами.

Взагалі, якщо так подумати, мама багато разів говорила мені про роботу. Наставляла, що в житті всяке може статися і потрібно насамперед розраховувати на себе. Так, добре, коли чоловік може забезпечити гідний рівень життя для своєї сім'ї, але й у нього бувають проблеми. Раптом він завтра піде з роботи, а вдома ні грошей, ні шматочка хліба? Утім, зараз я прекрасно розумію, про що говорила мама. Кожна дівчина має бути в змозі забезпечити себе і своїх дітей, адже в житті всяке може статися.

Хоча, чого брехати, я й раніше все чудово розуміла, тільки завжди вдавала, що це неважливо. Не хотіла руйнувати мир у нашій родині, сварячись із Максимом з такого дріб'язкового приводу. І ось зараз пожинаю плоди власних рішень. Можливо, якби все-таки трохи посварилася раніше, то й Соня зараз була б поруч. Але це тільки фантазії, адже ніхто не знає, що сталося б насправді.

Почувши мелодію дзвінка, я тут же стрепенулася, думаючи про те, що Соня обіцяла зателефонувати. Буквально схопилася з дивана, ледь не впавши на місці. Після дня аморфного стану тіло взагалі не слухалося. Утім, попереду на мене чекало чергове розчарування. Телефонувала не Соня, а мама.

Вона, якщо так подумати, взагалі рідко мені телефонувала раніше. Раз на тиждень я сама їй телефоную, щоб дізнатися, як у них із моїм вітчимом, який замінив мені з тринадцяти років батька, справи, а мама мені тільки у свята дзвонила. І сьогодні не свято! До того ж, у мене поки що не було особливого бажання посвячувати її у свої проблеми. Після мого заміжжя ми дуже сильно віддалилися одна від одної.

– Так? – відповіла після повтору мелодії дзвінка, розуміючи, що ігнорування – це не вихід. Та й кого ігнорувати, маму? Це просто нерозумно.

– Привіт, Інно. У тебе все добре?

– Все нормально, – прошепотіла здавлено. – А що таке?

– У мене щось серце болить і душа не на місці, – видихнула приглушено мама. – Наче щось погане трапилося або має трапитися. Краще не ходи сьогодні нікуди, принаймні, сама.

Здавлено посміхнувшись, я тихо угукнула у відповідь, відчуваючи, як по щоках знову покотилися сльози. І звідки вони взагалі беруться? Я ж з учорашнього дня води всього кілька ковтків зробила! Прихований резерв якийсь, чи що?

– Інно... ти кажеш мені правду? – насторожено уточнила мама.

– Звичайно.

– Ти думаєш, я тебе не знаю? Що сталося?

Прикусивши губу, я важко дихала, не знаючи навіть, з чого повинна почати. Та й чи варто це робити, щоб тільки змусити маму турбуватися? Допомогти вона навряд чи чимось зможе, тільки хвилюватиметься ще більше.

– Інно, ти можеш мені все розповісти, – промовила спокійно мама і всі дурні думки разом зникли з моєї голови. Якби щось трапилося з Сонею, я б хотіла знати все.

– Максим мені зрадив, – видихнула твердо. – Точніше, він уже невідому кількість часу зраджував мені зі своїми студентками.

– От негідник!

– Ага, він самий... – спробувала віджартуватися я, щоб трохи розрядити напруження стресу, але в мене нічого не вийшло.

Мама хвилин п'ять, не менше, матюкала Максима, на чому світ стоїть. Здається, вона згадала всіх його предків до дванадцятого коліна, пройшлася по всіх недобросовісних бабусях і дідусях, своїх сватах, які породили такого чоловіка. І це при тому, що моя мама взагалі рідко коли вживала лайливі слова. Їй вони здавалися занадто агресивними, адже є безліч інших слів, які можуть передати почуття.

Не здивуюся, що саме своєю вродженою елегантністю вона й підкорила серце вітчима. Мій рідний батько потрапив в аварію, коли мені було одинадцять, два роки мама якось справлялася з усім сама. У той час їй було дуже важко. Дві роботи, підробітки вдома і все для того, щоб у мене все було не гірше, ніж в інших. Напевно, саме тому я і вчилася завжди так старанно, що змогла вступити на бюджет у хороший інститут.

– І як ви зараз? – трохи заспокоївшись, запитала мама.

– Ну... усе досить складно.

Якщо все, що сталося, можна так назвати. А без прикрас, то все жахливо!