Розділ 33.

—  Деніель мертвий! Його вбила ця відьма! - з кабінету вийшла Алія, з червоними від сліз очима і показала пальцем на Еріел. - Вона також вбила сьогодні моїх магів, Тейрене. Ми маємо всі докази!

Я відчув, як затремтіла всім тілом дівчина поряд зі мною, і міцніше її притиснув до себе.

— Торлоусе! - чоловік виступив уперед. - Це правда?

— Так… — він кинув на мене погляд, не знаючи, як до мене тепер звертатися. – Ми знайшли слід леді Еріел, а зараз… ми застали її на місці злочину…

— Брехня! - закричала Еріел, і я обійняв її другою рукою, заспокійливо погладжуючи по плечах. Зовсім змерзла бідолаха!

— Де він?

Усі розступилися, пропускаючи нас до кабінету. На підлозі лежав мертвий Деніель. Я боявся зараз відпускати дівчину, хвилюючись, щоб з нею нічого не сталося. Я підійшов і провів рукою над тілом племінника. Мертвий. Сліди... Еріел і Л’архая. Невже він знову змусив її проводити цей клятий ритуал?

— Торлоусе, - наказав я, - ти знаєш, що робити з тілом Його Величності. Сьогодні кожен виконує свою роботу. Нам з Еріел потрібен відпочинок.

— Тейрене! – перервала мене Алія. - Усього кілька хвилин тому подібні слова вимовляв Деніель, не вірячи, що вона – вбивця. Якщо ти зараз їй повіриш, то через кілька хвилин лежатимеш мертвим, як і Деніель! Ти сам щойно мав виявити її сліди на тілі…

— Виявив. І це абсолютно нічого не доводить, Аліє. Не бачу мотивів їй убивати всіх нас. Усі розмови ми лишаємо до завтра.

— Але…

— Ніяких "але"! – прогримів я. - Чи хочеш прямо зараз розповісти мені і начальнику імператорської охорони, чому твої люди намагалися мене вбити?

Алія навіть не зблідла. Гарна витримка.

— Ти маєш час до завтра придумати вельми правдоподібну історію! А зараз усім за справу! Це наказ.

Мабуть, ніхто не забув у цьому палаці, хто я є насправді. Напевно, мало хто вірив, що цей час настане, але… Деніель прорахував все уміло. Помер, ніби спеціально, щоб я виконав дану йому обіцянку. Ось тільки…

Я відвів Еріел у свої власні покої. Якщо я всього півгодини тому хотів прийняти гарячу ванну і насолодитися спокоєм поряд з Еріел, забутися в її обіймах, то зараз в мені горіло бажання рознести тут все… А чого я ще чекав від життя в палаці? Чого я міг очікувати від себе?

Дівчина була налякана, але мене хвилювало інше. Її погляд змінився. Так, у ньому був страх… але не страх через те, що сталося. Вона наче боялася мене. Але чому? Що могло статися за такий короткий час?

Як тільки я зачинив двері, дівчина відразу ж відійшла від мене на безпечну відстань.

— Еріеле, - підійшов я до неї і поклав руки їй на плечі.  - Я знаю, що ти ні в чому не винна. Можеш ні про що не хвилюватись.

Її плечі поникли, голова трохи опущена вниз… і я просто на собі відчував її страх. Вона нарешті зітхнула, набралася сил і заговорила, повернувшись до мене.

— Вона справді намагалася тебе вбити?

— Так, але… нічого не вийшло. Тебе це так схвилювало?

— Ти не казав мені хто ти насправді, - з якоюсь образою і докором подивилася вона мені в очі. Важко згадувати своє минуле…

— Про це в імперії знає кожен щур…

— Окрім мене, мабуть, - знову почув я в її голосі образу.

— Я не приховував цієї правди від тебе, Еріеле. Я просто намагався забути її.

— І що ти тепер маєш намір робити?

Мені не забути цей упертий, суворий погляд. Вона завжди змушує мене робити те, чого я намагаюся уникнути.

—  Я дав слово Деніелю. І я його стримаю, - вимовив я, заправляючи її локон за вушко.

— А далі?

— А далі, — я не мав бажання більше вести цю безглузду розмову. - Я не знаю, що буде далі, Еріеле. Я тільки знаю, чого хочу зараз.

Вона чинила опір, але я наполягав, з кожною секундою стаючи все більш і більш наполегливішим. Кожному з нас був потрібен відпочинок. Кожному з нас треба було відволіктися від усіх проблем, які нас оточували. І ось її губи стали податливішими, я відчув її руки на своїй шиї, пальчики у волоссі, я відчув, нарешті, що вона також бажає мене, сумувала за мною, і від цієї думки у мене повністю знесло голову.

Втому, як рукою зняло; спогади минулих днів – перетворилися на пісок, що просочився крізь пальці. Я хотів бути тільки з нею. Нині. Завтра. Кожну хвилину. Дивно, як все змінюється, коли вона поряд. Мені не потрібно нічого від життя. Лише вона одна. Без якої не можу жити. Не можу дихати. Не можу бути самим собою.

Я чув її тихі стогони, і кров починала горіти в мені. Вона просила більше не мучити нас, а мені хотілося розтягнути це задоволення – володіння своєю, коханою, бажаною, дружиною.

Я ловив кожне її зітхання, кожен стогін своїм поцілунком. Я не хотів, щоб на її тілі був хоч міліметр шкіри, який я не опечатав своїми губами. Вона моя, тільки моя. Я нікому її не віддам.

"Ми нікому її не віддамо".

Еріел моментально заснула у мене на плечі. Притулившись до мене, ніби шукаючи захисту. Дивна моя, вперта моя. Так завзято намагалася захистити імперію, і сама навіть не підозрювала, у що влізла. Цікаво, вона хоч зараз усвідомлює всю небезпеку, що нависла над нею?