Розділ 4.

— Мілорде? До Вас прийшла дівчина. Племінниця лорда Ерлоу, - доповів дворецький і завмер в очікуванні моєї відповіді.

Я приречено зітхнув і подивився на годинник. Застигнув чорну сорочку, накинув жилет та піджак. Половина восьмої ранку! Їй пощастило, що рано встаю.

— Я спущусь, - відповів я дворецькому. - Проведи її до південної вітальні.

Ще раз глянув на себе в дзеркало і торкнувся шраму на щоці. Сьогодні мені здавалося, що він як ніколи сильно вирізняється.

Вже спускаючись сходами, я почув музику. У маленькій вітальні стояло магпіано, яким не користувалися років уже так... десять. А це дівчисько вирішило сьогодні повністю порушити мій спокій. Так, я трохи був злий і сердився, але чудово розумів, що зганяти на дівчині свої почуття не мав права. Це низько для чоловіка і не виховано.

Я відчинив подвійні двері і зупинився на порозі. Еріел сиділа до мене спиною, але я... засумнівався, що переді мною саме вона. Мабуть, відчувши мою присутність, вона перестала грати і розгорнулася.

— Доброго ранку, графе Тейрене. Сподіваюся, що не розбудила Вас і не витягла з ліжка та солодких обіймів Вашої коханки?

Дівчина, одягнена в прекрасний, дорогий костюм наїзниці встала зі свого місця і зупинилася в центрі невеличкої кімнати, залитої в цей час сонячним світлом.

Костюм підкреслив її... досить гарні форми, вигини, натяків на які вчора ні краплі не було. Волосся також затягнуте в тугий пучок, що ховався під капелюшком.

Її темно-зелені очі сьогодні здавалися двома смарагдами. Не знаю, що більше мене спантеличило: її невелике перетворення або ж знову нетактовні промови, як для молодої особи.

— Доброго ранку, Еріеле. Не розбудили, - проходячи до кімнати, сухо відповів я, не збираючись йти в неї на поводі. Важко було зрозуміти її мету, чого вона хоче досягти подібними каверзними питаннями. Вивести мене із себе? Я - не молодик вже, і можу закрити часом очі на жіночі дурниці та нетактовність.

— Що привело Вас до мене? Бажаєте чаю? - вказуючи дівчині на крісло, поцікавився я.

— Дякую, я вже поснідала. Здається... вчора аренті зіграло з Вами злий жарт. Забули все?

Еріел не сіла, а обійшовши крісло, просто поклала руки на спинку.

— Бажаєте мене звинуватити в чомусь? - довелося і мені зупинитися біля невеликого каміна і спертися на полицю. Правила не дозволяли сидіти при жінці, яка ще й до того стояла.

— Тоді нагадайте, куди мене запросив Його Величність? - злегка лукавим голоском заспівала вона.

Я негайно відповів, уже розуміючи, що саме прогаяв учора.

— На верхову прогулянку, - з усмішкою промовив я.

Еріел енергійно закивала головою, не зводячи з мене свого погляду. Я намагався стояти трохи боком, не бажаючи, щоб вона вирячилася так на мій шрам.

— О котрій? - зітхнув я.

— О дев'ятій, - відповіла вона і вийшла з-за свого укриття. - Але я давно не їздила на конях, хотіла б почуватися впевненішою. Так як Ви на час відсутності Ерлоу виконуєте його роль, то вирішила запросити Вас на цю ранкову прогулянку. Трохи раніше від запланованого часу.

Еріел підійшла ближче. Невже дівчисько вирішило випробувати на мені свої чари? Дурненька. Вони давно на мене вже не діють. Але що я міг сказати? Вона була надто юна, недосвідчена, але цілеспрямована і дуже впевнена у собі - якість всіх молодих людей.

Я з сумом подумав, що Ерлоу не по-дружньому підставив, але я не міг відмовити дівчині. До повернення її опікуна його функції були покладені, моїм одним необережним словом, повністю на мене.

— Де Ваша компаньйонка? - спитав я, коли ми вийшли до стайні.

— Вона боїться коней, тому її не буде сьогодні, - швидко відповіла Еріел і підійшла до свого білого коня.

Мені вивели мого чорного Урагану. Раніше я часто прогулювався на ньому, але... потім моє життя змінилося. І мій улюбленець навіть затаїв злість на мене. Я відчував це. Але сьогодні він ніби не вірив своєму щастю. «Ні, дорогий друже. Жодних скажених стрибків. Ми супроводжуємо цю леді, а отже, поводимося пристойно і спокійно».

Ми повільно повели наших коней зі стайні, а потім попрямували до виходу. Мої землі межували із прекрасним лісом. Там були і чудові доріжки для верхової прогулянки, і галявини для пікніків і навіть озеро та джерела з чистою та прохолодною водою.

— Ви казали, що маєте брата? – поцікавився я. Ерлоу розповів лише, що її батьки загинули, але не згадував про брата.

— Він помер, - коротко відповіла дівчина, кинувши на мене швидкий погляд.

— Співчуваю. Наскільки я міг зрозуміти, Ви були з ним дуже близькі, якщо надали свої ноги для його практики танцями, - я подивився на дівчину, бажаючи побачити на її обличчі якісь емоції.

Вона трохи прикрила очі, сумно усміхнулась і відповіла:

— Так. Він був старший за мене на п'ять років і дуже сильно мене любив. Як і я його.

—  Як він помер? - не стримався і поцікавився я.

Мені здалося, що ця розмова завдала їй болю, але Еріел була не з тих, хто видавав свої справжні емоції.