Розділ 54

Люцій
Тієї ночі я не спав.
Лея спала біля вікна.
Я дивився на неї й намагався зрозуміти, хто вона.
Вона знала мене.
Я це відчував.
Вона знала те, чого не могла знати.
Моє майбутнє.
Мої страхи.
Навіть те, як я дивлюся на неї.
Я вийшов на вулицю.
Еліс чекала біля моря.
— Ти знаєш, хто вона.
Це було твердження.
Вона кивнула.
— Знаю.
— Скажи.
— Не можу.
— Чому?
— Бо якщо ти згадаєш зараз, Моран уб'є вас обох.
Я стиснув кулаки.
— Тоді що мені робити?
Еліс подивилася на море.
— Закохатися.
Я засміявся.
— Що?
— Ти вже закохуєшся.
Я замовк.
— Це неможливо.
— Чому?
— Я знаю її лише день.
Еліс усміхнулася.
— А іноді одного дня достатньо.
Я повернувся до будинку.
Лея стояла на ґанку.
Вона чекала мене.

— Де був?
— Говорив з Еліс.
Вона напружилася.
— Про що?
Я підійшов ближче.
— Про тебе.
Вона зблідла.
— І що вона сказала?
Я дивився на неї.
— Що я повинен закохатися в тебе. Вона тихо засміялася.
— Не слухай її.
— Чому?
— Бо вона не знає тебе.
Я зробив ще крок.
— А ти знаєш?
Вона мовчала.
Я підняв руку й торкнувся її щоки. Вона здригнулася.
Не від страху.
Від спогаду.
І тоді я зрозумів.
— Ти вже кохала мене.
Вона заплющила очі.
— Люцію...
— Не кажи.
— Що?
— Не кажи мені правду.
Вона відкрила очі.
— Чому?
Я прошепотів:
— Бо я хочу закохатися в тебе сам. Її губи здригнулися.
— Ти не знаєш, що просиш.
— Тоді покажи мені.
— Що?
— Хто ти.
Я похитав головою.
— Ні.
— Чому?
Я нахилився ближче.
— Я хочу дізнатися тебе з нуля. Наші губи були зовсім близько. Вона прошепотіла:
— Це небезпечно.
— Мені подобається небезпека.
Я поцілував її.
Коротко.

Ніжно.
Але в ту ж секунду світ навколо нас потемнів.
Море завмерло.
Вітер зник.
На небі з'явилася чорна тріщина.
А на долоні Леї спалахнуло:
24.
Вона відсахнулася.
— Ні...
— Що?
Вона подивилася на мене.
— Ми зробили помилку.
— Чому?
Вона прошепотіла:
— Моран відчув наш поцілунок.
І з темряви пролунав сміх.