Розділ 43

Лея
— Люцію?
Він сидів на підлозі.
Я опустилася поруч.
— Як ти?
— Живий.
— Це добре.
Він подивився на мене.
— Ти не повинна була залишатися.
— А ти не повинен був намагатися мене відправити. — Я боявся.
— Я знаю.
Я обійняла його.
Він притиснувся чолом до мого плеча.
— Я не хочу знову стати ним.
— Не станеш.
— А якщо стану?
Я відсторонилася.
— Тоді я нагадаю тобі, хто ти.
— А якщо не допоможе?
Я усміхнулася.
— Тоді вдарю.
Він засміявся.
— Ти жахлива.
— Твоя жахлива.
Він поцілував мене.
І цього разу в його очах не було страху.

Але я знала: тепер у нас нова проблема.
Моран не хотів відкрити Ворота.
Він хотів нас.
Бо якщо ми справді були замком, значить, усередині нас було щось, що могло замкнути або відкрити всі світи.
Я піднялася.
— Нам потрібна Еліс.
— Чому?
— Вона знала про це.
— Вона може брехати.
— Може.
Я подивилася на нього.
— Але вона єдина, хто може пояснити, чому саме ти став його посудиною. Ми вийшли з підвалу.
На вулиці вже настав ранок.
Люди йшли на роботу.
Машини їхали дорогами.
Світ не знав, що під ним спить найдавніша темрява.
Я подивилася на небо.
Чорна тріщина стала більшою.
І тоді на моїй долоні з'явилося нове слово.
«ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ».
Я подивилася на Люція.
— Зворотний відлік почався.
Він узяв мене за руку.
— Тоді в нас двадцять дев'ять днів.
Я похитала головою.
— Ні.
— Знову?
Я показала йому долоню.
— Це не двадцять дев'ять днів.
Під числом з'явився другий рядок.
«ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ ЖИТТІВ».
Я застигла.
Люцій прочитав напис.
— Чиї?
Я повільно підняла очі.
— Наших.
І в ту ж секунду вулицею пройшов холодний вітер.
Десь далеко пролунав жіночий сміх.
Я впізнала його.
Еліс.
А потім почула:
— Лея, якщо хочеш урятувати Люція — знайди мене до заходу сонця.
Я стиснула його руку.
— Нам треба поспішати.
— Куди?
Я подивилася на чорну тріщину в небі.

— До твоєї матері.
Бо цього разу вона могла бути не нашим ворогом. А єдиною людиною, здатною врятувати нас.