Розділ 39

Люцій
Я прокинувся від крику.
— Люцію!
Я схопився з ліжка.
Лея стояла біля дзеркала.
Її долоня світилася.
— Що відбувається?
— Не знаю.
Я підійшов до неї.
На її шкірі з'явилися тонкі золоті лінії.
Вони піднімалися від долоні до зап'ястя.
— Це повертається.
— Що?
— Магія.

Вона подивилася на мене.
— Я не хочу знову ставати відьмою.
Я обійняв її.
— Ти не мусиш.
— А якщо не зможу зупинити?
— Я допоможу.
— Ти теж не людина повністю.
Я мовчав.
Вона мала рацію.
Після переходу я залишився людиною.
Але щось у мені було іншим.
Я досі чув голоси.
Відчував темряву.
Міг бачити те, чого не бачили люди.
І найгірше — іноді мені здавалося, що я чую пекло.
Наче воно кликало мене назад.
— Люцію?
— Я тут.
Вона поклала голову мені на груди.
— Пообіцяй.
— Що?
— Якщо одного дня доведеться обирати між мною і силою... Я не дав їй договорити.
— Я вже обрав.
— Коли?
— Триста років тому.
Вона усміхнулася.
— І знову обереш?
— Скільки завгодно.
Я поцілував її у волосся.
Але тоді почув звук.
Тук.
Ми обоє повернулися до дверей.
Тук.
Другий удар.
Лея взяла мене за руку.
— Ми нікого не чекаємо.
— Знаю.
Я підійшов до дверей.
На порозі лежав конверт.
Чорний.
Без адреси.
Я відкрив його.
Всередині була лише одна фотографія.
На ній — ми.
Тільки фотографія була зроблена сьогодні.
Я подивився на Лею.
— Це неможливо.

Вона взяла фото.
На звороті було написано:
«Ви думали, що отримали своє щасливе життя.
Тепер подивимося, чи зможете його зберегти.»
Лея зблідла.
А потім її долоня спалахнула.
Золоте світло залило коридор.
На стіні з'явилися слова:
«ПЕРШИЙ ВОРІТ ВІДКРИЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ 30 ДНІВ.»
Я подивився на неї.
— У нас є місяць.
Вона повільно кивнула.
— Ні.
Я насупився.
— Що?
Вона підняла очі.
— У нас є тридцять днів, щоб нарешті зрозуміти, хто насправді стоїть за Воротами. Я посміхнувся.
— Тоді починаємо.
Вона взяла мене за руку.
І цього разу я знав:
ми більше не тікатимемо.
Ми підемо назустріч.